Ялтинський переділ

Конференція «Великої трійки» в Ялті, що відкрилася 75 років тому, 4 лютого 1945 року, востаннє зібралася в традиційному складі — Франклін Рузвельт, Іосиф Сталін, Вінстон Черчілль. Як відомо, до наступної Потсдамської конференції Рузвельт не дожив, і замість нього до Потсдама приїхав Гарі Трумен. А Черчілля невдовзі після початку Потсдамської конференції як главу британської делегації змінив лідер лейбористів, що несподівано перемогли на виборах, Клемент Еттлі. Але головні рішення, які багато в чому визначили архітектуру післявоєнної Європи, були ухвалені в Ялті трьома лідерами, які очолювали свої держави упродовж майже всієї Другої світової війни. Фактично в Ялті було здійснено розподіл сфер впливу в Європі, остаточно оформлений уже в ході Потсдамської конференції. Один із поширених ще за радянських часів міфів зводився до того, що лише в Ялті були визначені кордони зон окупації Німеччини і що вони були встановлені сприятливим для Радянського Союзу чином, із включенням у радянську окупаційну зону Берліна лише тому, що Червона Армія в січні 45-го почала успішний наступ і якраз у дні роботи Ялтинської конференції вийшла до Одеру, лише за 60 км від німецької столиці.

Насправді заздалегідь кордони зон окупації Німеччини державами-союзниками були визначені ще в січні 1944 року на зустрічі представників трьох союзних держав у Лондоні, а остаточно підтверджені у вересні 1944 року, коли США зняли свої претензії на окупацію землі Бранденбург, до складу якої входив Берлін. Раніше союзники домовилися, що землі (адміністративні одиниці) Німеччини не мають бути розділені кордонами зон окупації. І кожна із зон окупації мала бути єдиним територіальним масивом, без анклавів. Єдиним винятком повинен був стати Берлін, розділений на сектори окупації для Англії, СРСР і США. Але якби Бранденбург віддали американцям, то радянська зона окупації стала б дуже маленькою. До неї увійшла б лише та частина землі Мекленбург — Передня Померанія, яка не повинна була відійти до Польщі, і земля Саксонія. Дві інші землі, які у результаті опинилися в радянській зоні окупації, Тюрінгія і Саксонія-Ангальт, розташовані на захід від Бранденбурга, і в разі, якби Бранденбург був включений в американську зону окупації, туди ж довелося б включити і Саксонію-Ангальт із Тюрінгією. Було ясно, що Сталіну не можна віддавати настільки куцу зону окупації, лише з двох німецьких земель, тому, враховуючи закони географії, довелося віддати Сталіну Бранденбург із Берліном, обговоривши спільну окупацію німецької столиці. У Ялті було лише досягнуто домовленості про виділення окупаційної зони для Франції за рахунок зон Англії та США, але її конкретні кордони були залишені на розсуд західних держав.

Рузвельт і Черчілль, а потім Трумен розраховували співпрацювати зі Сталіним і деякий час після війни, принаймні до підписання мирного договору з Німеччиною. Тому, зокрема, Трумен у квітні 45-го, ще до початку радянського наступу, зупинив наступ американської 9-ї армії на Берлін, який американці легко могли б узяти раніше за росіян. Але Трумен не хотів засмучувати дядечка Джо, з яким сподівався ще певний час дружити. І так само Рузвельт і Черчілль розраховували на дружбу зі Сталіним, нехай і не дуже тривалу. Тому й погодилися визнати сформований ним уряд Польщі, так само як і переважаючий радянський вплив у вже зайнятих Червоною Армією країнах Східної Європи. Лише щодо країн Балтії вийшла така собі неув’язка. Рузвельт говорив, що готовий визнати Прибалтику де-факто радянською, але просив провести хоч якийсь плебісцит на предмет входження Литви, Латвії й Естонії до складу СРСР, натякаючи, що плебісцит може не сильно відрізнятися від тих самих виборів до Верховної Ради. Сталін ідею плебісциту не відкинув, але так ніколи його й не провів.

А в умовах, коли Рузвельт і Черчілль продовжували дружити зі Сталіним, «на ура» пройшла секретна угода про передачу СРСР осіб із радянським громадянством, які опинилися під контролем армій західних держав, і про передачу західним союзникам громадян західних держав, звільнених Червоною Армією. Рузвельт та Черчілль побоювалися того, що американські і британські піддані можуть стати заручниками в руках Сталіна, і, крім того, ще не дивилися на колишніх радянських громадян як на потенційний кадр для боротьби з СРСР. Щоправда, угода не поширювалася на колишніх громадян Польщі й інших країн Східної Європи, а також на російських емігрантів, які у своїй більшості уникли видачі. Не видали Сталіну і жителів тих територій, які були захоплені ним у рамках пакту Молотова—Ріббентропа, зокрема українців із Польщі, Бессарабії та Північної Буковини.

У Ялті Сталін добився згоди Рузвельта і Черчілля на те, аби серед засновників і членів Організації об’єднаних націй, яку домовилися створити після війни, був не лише СРСР, а й дві радянські республіки, що найбільше постраждали від війни, — Українська РСР і Білоруська РСР. Сталін мотивував це тим, що Англія нібито матиме в ООН кілька голосів завдяки своїм домініонам (Канаді, Австралії, Південній Африці і Новій Зеландії). Тут генералісимус лукавив, і партнери прекрасно розуміли, що він лукавить. Насправді Лондон, незважаючи на те, що формальним главою всіх домініонів був британський король, ніяк не міг впливати на те, як голосуватимуть в ООН представники домініонів. Адже вже перед Першою світовою домініони фактично вели незалежну зовнішню політику, і рішення про вступ у війну на боці метрополії їхні парламенти й уряди приймали самостійно. А 1939 року Ірландія, залишаючись ще британським домініоном, не стала оголошувати війну Німеччині і впродовж всієї Другої світової війни зберігала нейтралітет.

Що ж до України та Білорусії, що залишалися аж до 1991 року у складі СРСР, то жодних зовнішньополітичних представництв, за винятком ООН, ці республіки так і не отримали. Що ж до складу української та білоруської делегацій до Організації Об’єднаних Націй, то він затверджувався, а багато в чому й підбирався Москвою. І, звичайно, навіть у страшному сні неможливо було собі уявити, що український та білоруський делегати проголосують в ООН інакше, ніж делегат від Радянського Союзу. Але, з іншого боку, сталінська забаганка в Ялті призвела до того, що Україна та Білорусія, здобувши незалежність 1991 року, легше і швидше отримали міжнародне визнання, ніж інші колишні радянські республіки, за винятком країн Балтії. До речі, спочатку Сталін пропонував у Ялті Рузвельту і Черчіллю, щоб членами ООН стали всі 16 тодішніх радянських союзних республік. На це Рузвельт заперечив, що в такому разі треба буде надати голос усім американським штатам, яких 1945 року у складі США налічувалося 48.