Єдина валюта не забезпечить європейцям зростання чи єдності
Чесно кажучи, я сподівався, що божевільна ідея запровадити до 1999 року єдину європейську валюту впаде під тягарем власної дурості. На жаль, так не сталося.
Економічні негаразди Європи нині добре відомі. Наприкінці 1996 року рівень безробіття 15 країн Європейського Союзу перевищив 11 відсотків. Проте проблеми Європи ніяк не пов'язані з розмаїттям валют. Зрештою ці валюти існували й 1970 року, коли середній рівень безробіття становив 3 відсотки. Європа страждає від одержимості економічною безпекою, що переходить в економічну стагнацію. Це надміру регулює промисловість. Унаслідок високої платні й податків на фонд заробітної плати ускладнюється наймання робочої сили. Європейська валютна система фіксує обмінний курс і змушує всі країни прийняти високі відсоткові ставки, що діють у Німеччині.
Навіть європейці не вважають, що єдина валюта автоматично вилікує ці хвороби. Її запровадження виправдовують тим, що воно змусить усі країни вжити заходів, спрямованих на відродження економіки. Дефіцит бюджету доведеться скоротити до 3 відсотків валового національного продукту (ВНП), мати державний борг (загальну суму попередніх дефіцитів) не вищий за 60 відсотків ВНП, підтримувати низький рівень інфляції та стабільний обмінний курс.
Хоча цей аргумент звучить спокусливо, він не витримує критики. Якщо навіть усі європейські країни відповідатимуть цим вимогам, навряд чи це розв'яже їхні економічні проблеми. Ці проблеми обумовлені надмірними обмеженнями, що їх накладають податки, правила, трудове законодавство та соціальні програми, що не обов'язково зазнають змін. Утім навіть це не має великого значення, бо на практиці багато європейських країн не скоро відповідатимуть цим вимогам. Приміром, в Італії державний борг складає 124 відсотки ВНП. 1996 року лише одна країна відповідала всім вимогам - Люксембург, де мешкає всього 400 тисяч чоловік із 370-мільйонного населення ЄС.
Отож цілком імовірно, що ці вимоги буде пом'якшено. А якщо ні, то євро замінить щонайбільше декілька національних валют. А це означатиме провал основної мети проекту - скоріше політичної, ніж економічної. Вона полягає в зміцненні європейської ідентичності, в досягненні тіснішої "єдності" через спільні гроші. Ця ідея є нерозважливою, надто з огляду на досвід інших суспільств (колишнього Радянського Союзу та Югославії). Вона не спрацює: євро не перетворить бельгійців та італійців на "європейців", як рублі не зробили росіян із чеченців.
Франція розглядає єдину валюту, що регулюватиметься європейським центральним банком, як засіб підпорядкування німецької економічної потуги волі більшості європейців. Німеччина розглядає єдину валюту як ще одне символічне заперечення Другої світової війни, спростування побоювань, що вона може знову спробувати домінувати над Європою. Ось думка Фреда Бергштена з Інституту міжнародної економіки: "Європейська теорія інтеграції чимось схожа на велосипед, що має рухатися, аби не впасти".
Яке нам до цього діло? По-перше, намагаючися підтримати нові гроші, європейці можуть викликати глобальний протекціонізм. "Більшість європейців уважає, що нова валюта буде слабкою", каже Бергштен. У такому разі її обмінний курс щодо долара знизиться. Європейський імпорт стане дешевшим, а американський експорт дорожчим. Європейці сподіваються, що девальвація оживить економіку. Навряд чи це станеться, бо 60 відсотків торгівлі європейських країн припадає на Європу. Проте збільшення імпорту й зменшення експорту може спонукати американців до протекціонізму.
Варто сказати, що не всі європейці воліють слабкого євро. Зокрема, німці віддають перевагу "твердій" валюті й низькій інфляції. Прагнучи досягти цього, новий європейський центральний банк муситиме, можливо, підтримувати високі відсоткові ставки, аби переконати скептично налаштовані транснаціональні компанії та біржових маклерів у доцільності зберігати їхні заощадження та прибутки в новій валюті. Своєю чергою, високі відсоткові ставки можуть поглибити спад європейської економіки, внаслідок чого можливі соціальні заворушення та протекціонізм. Таку перспективу теж не назвеш приємною.
У США єдина валюта спрацьовує тому, що система оплати там гнучка, а робоча сила мобільна. Щоб знайти роботу, робітники полишають обжиті місця; неконкурентоспроможні галузі скорочують видатки. Європа не має таких переваг. Система оплати тут не гнучка, а робітників важко зрушити з місця. Французи масово не виїжджають до Німеччини. Відмінності в конкурентоспроможності країн можна зліквідувати завдяки гнучкому обмінному курсові. Менш конкурентоспроможні країни матимуть нижчий курс обміну. Фіксований обмінний курс не даватиме такої можливості. Частково це пояснює різницю між Британією та Францією. Франція фіксує свій обмінний курс і має 12,7% безробітних. Британія не фіксує курсу, й рівень безробіття там становить 7,9%.
Величезна політична трагедія в тому, що запровадження єдиної валюти може призвести до протилежних наслідків - започаткувати розлад і розпад. Європейці, зокрема німці та французи, сперечатимуться про те, хто винен у неспроможності єдиної валюти задовольнити нереалістичні сподівання. Виникне розчарування європейською ідеєю взагалі. Це також буде погано для нас: ослаблена, ображена Європа - не той партнер, що його потребує США в ХХІ столітті.
Що ми можемо вдіяти? Не надто багато. Американським урядовцям, замість спостерігати за здійсненням цього проекту з шанобливою мовчанкою, варто висловлювати скептицизм, якого він заслуговує. А поза тим лишається сподіватися, що європейці самі прийдуть до тями. Єдина валюта - це економічний різновид лінії Мажіно, довгого ряду оборонних споруд, що, як гадали французи, зможе зупинити Другу світову війну. Євро буде такою ж великою оманою.
