Європейська експансія

Революційне розширення Європейської спільноти безсумнівно провокує нову, причому більш якісну та жорсткішу дискусію навколо європейського вибору України. На шпальтах «Дня» ініціатором такої дискусії свідомо чи несвідомо виступив радник Президента України Анатолій Гальчинський. Він масштабно та витончено виклав позицію українських симпатиків «повернення до Європи». Втім, не хотілося б перетворення європейського вибору на чергову ідею-фікс українського суспільства на кшталт колишнього суперництва СРСР із США чи недавньої ретрадиціоналізації.

У цій статті пропонується концепція здорового консерватизму, лейтмотивом якої слугує обережне ставлення до будь-яких «членств» та «асоціацій» у міжнародній політиці, а стрижнем — турбота про національний інтерес, що включає до себе опосередкований інтерес усіх громадян про власний добробут.

Створення, розвиток і розширення ЄС справді розглядається як великий якісний крок уперед порівняно із тим станом речей, що був притаманний Європі після другої світової. Західна, а згодом і північна Європа поступово перетворюються на єдиний господарський організм, більше того – органи ЄС здобувають «високу руку» над законодавством і законотворчістю країн-членів. Членство в ЄС – це кредитна картка у світовій політиці. Але питання радше у сумі кредиту. Членами ЄС наразі є країни, які втратили або не можуть мати статус «великих держав» на міжнародній арені. Єдине виключення становлять члени Ради Безпеки – ядерна Франція і традиційно впливова Велика Британія. Сума впливу всіх інших країн на світові справи дорівнює нулю. За рахунок цього важливим міжнародним гравцем стає структура ЄС — яка немає концепції зовнішньої політики, чи власних збройних сил, які у дев’яти випадках із десяти слугують вичерпним аргументом у міжнародних відносинах.

Проте у внутрішній політиці структура ЄС наближається до статусу європейського гегемона – колись цю позицію обіймали Священна Римська Імперія, Ганза, Папська область… Цікаво, що жодної демократичної легітимації при цьому не пропонується. Адже єдиний елемент євросистеми, залежний від прямого та таємного голосування громадян країн-членів – парламент має виключно декоративні повноваження. Відтак, найбільш визначну роль у рішеннєвому процессі ЄС відіграють національні бюрократи. Природньо, що посередництвом поглибленню та розширенню інтеграції — саме вони, а не будь-хто інший посилюють свою владу. Спільна валюта єврозони, попри всі позитивні результати її ствердження – лише додала до зростання контролю структури ЄС над внутрішніми справами країн-членів. Без перебільшення, мине ще декілька років і ми станемо свідками наступного непересічного явища:

– національні парламенти нагадуватимуть дорадчі органи;

– збройні сили США де-факто забезпечуватимуть безпеку ЄС;

– партійний спектр ЄС поляризується між єврофілами та націоналістами.

«Сполучені Штати Європи» (проект Валері Жіскара д’Естена), — не випадково зазнав поразки, адже передбачає справжню федерацію із демократично легітимною владою і певною зовнішньополітичною роллю. Виходить так – заради добробуту необхідно поступитися демократією та суверенітетом…

Зрозуміло, постає питання – нащо ж так уперто рухалася до ЄС група нових членів? Невже вони мислять якось по-іншому? Тут ми наштовхуємося на цілу низку причин, і не треба сахатися від певного цинізму. Естонія, Мальта та Кіпр є країнами-ліліпутами – їхній бізнес не є конкурентом бізнесів ЄС, їхня стратегічна роль маргінальна. Мальта – це символізм, Кіпр – попередження конфлікту на кордонах ЄС, Естонія – сусід Фінляндії та акт доброї волі назустріч балтійським країнам. У Польщі, Чехії та Угорщині – лише за рахунок євросимволізму трималися ті самі уряди, які об’єктивно чи суб’єктивно долучилися до фундаментального соціального розшарування та деградації національного виробника (я розумію заміфологізованість останньої тези, але це – окрема тема).

Це розширення, безсумнівно, ускладнює механізми керівництва Спільнотою – але ця дискусія вже заяложена. Хтось погодиться на одного комісара, хтось (особливо малі країни) змириться із ротаційним представництвом. Але повернемося до України.

Нехай як би попереджував Анатолій Гальчинский проти «латиноамериканізації» нашої держави, Україна об’єктивно перетворилася на експортну економіку. І саме це диктує її національні інтереси – виробляти більше, продавати більше, відчиняти двері інших ринків. Гідне обличчя національної економіки у сучасних міжнародних відносинах – це наявність на території країни штаб-квартир транснаціоналів, експортна могутність та високотехнічна продукція. Підкреслюю, що економісти можуть вважати по-іншому, адже їхній інтерес здебільшого обмежений станом держави у національних кордонах. З точки зору політолога-міжнародника, заможні Швейцарія або незаможні Естонія чи Словенія – маргінальні об’єкти світової політики зi слабкими, залежними від могутніших країн урядами.

Україна може бути іграшкою в руках сучасних лідерів світової політики лише через недолугість власної еліти, але ажніяк – не через об’єктивні фактори. Досить згадати, що у 2001 році вона посіла третє (!) місце серед експортерів зброї після держав, що претендують на статус лідерів – США та Росії. Поза невиправданою ейфорією – це заявка на гідне місце на глобусі. Замислимося лише на мить – чому Турція ніяк не може стати членом ЄС? Непряма, але яскрава відповідь – декілька років тому «демократичні друзі» Чехії зробили все, аби ліквідувати чеську зброярню «Сессна». Тепер щось на кшталт «Сессни» виробляють американці…

Отже, аби приєднатися до ЄС, необхідно зробити декілька суперкроків:

а) відмовитися від самостійної зовнішньої політики;

б) увесь Acquis Communitaire (єврозаконодавство) прийняти пакетом;

в) високі технології застосувати лише за ліцензіями європейських бізнесменів;

г) працювати із росіянами лише у рамках конвенції партнерства ЄС-Росія;

д) обрати президентом промовистого прозахідника, але оточити його парламентською республікою;

є) усі аналогічні із ЄС галузі господарства позбавити державної підтримки, розорити чи продати (примусово) європейцям.

Це – свідоме перебільшення. Але якщо ми виконаємо хоча б одну четверту цього «домашнього завдання», євродепутат Кон-Бендіт, автор відомої думки про вступ України до ЄС через п’ятдесят років – значно полагіднішає. Та чи у цьому полягає українська мрія? Наші сусіди – словаки нині гірко посміхаються – мовляв, скоро єдиною їхньою провідною галуззю залишиться агротуризм…

Зрозуміло, пересічному українцеві не до зовнішньої політики – і це справедливо, адже він чи вона хочуть просто спекатися злиднів. Але час громадян приходить під час виборів, а рішення все ж приймає більш чи менш постійна політична еліта, яка вписує питання та прізвища до бюлетенів. Розширення ЄС, так само як і НАТО – понад усе мають політичний підтекст, і ми вже мали змогу в цьому переконатися. Я розумію, наприклад, чому більшість українців підтримає при нагоді європейський вибір – це надасть змогу, в перспективі вільно пересуватися Європою і шукати гідну роботу. Щодо української еліти – її наміри незрозумілі, адже вона мала би прагнути збереження статусу — кво, принаймні для себе…

Програма «Європейський вибір» розрахована ще на сім років, це – традиційна гігантоманія українських урядовців, адже важко передбачити сьогодні навіть майбутнє після 2004 року. Змінюватимуться уряди, результати виборів, актуальні теми. І тому неможливо перетворити цю програму на чергове одкровення чи нове Євангеліє. Занадто вже жорстокий сучасний світ, занадто непередбачуваним є зміст щоденних вечірніх новин.

На закінчення пропоную футуристичний, але аж ніяк не утопічний сценарій України –2010. Отже…

Сім років поспіль відбувається помірне економічне зростання, дещо скорочуються зовнішня заборгованість. В Україні – професійна армія, земля належить здебільшого великим та середнім власникам. Україна міцно тримає одне з провідних місць серед світових зброярів та авіакосмічних виробників. Пропорційна система виборів і розокремлення інституту президентства із інститутом Кабінету Міністрів поступово загоює старі політичні рани. ЄС усе частіше цікавиться «трубою» та дешевою робочою силою, декілька російських бізнес-лідерів тікають до Києва через сприятливішу податкову атмосферу. Біля сорока відсотків українців у цілому задоволені своїм рівнем життя. Верховна Рада розглядає проект резолюції про європейський вибір – суспільство відчутно цікавиться процесом і зважує усі pro et contra…

Хочеться вірити, що так воно і буде. Принаймні тому, що дванадцять років тому наш народ проголосував за незалежність. А десь три роки тому почав відчувати, що це не було помилкою…

Замість епілогу. Нещодавно у Великій Британії заборонили соціальну рекламу, де чорно-білий фюрер вигукував нові/старі безумні гасла: «Ein Volk! Ein Reich! Ein Euro!» (Єдиний народ! Єдина держава! Єдине Євро!) Недарма заборонили. Невже громадяни європейського острова, чиїй державі тисячі років – волелюбніші за нас?