Європейський вибір України поки що залишається гаслом
Поки що після дев’яти років своєї незалежності Україна все ще тупцює на місці, не скориставшись шансом швидко стати однією із заможних європейських країн, який мала відразу після розпаду СРСР як найбагатша й найрозвинутіша його республіка. Цього не допустила комуністична партноменклатура, яка, залишившись при владі, заходилася грабувати державне майно. Здобуті як хижацькими, так і чесними методами мільярдні капітали переховують за кордоном, де вони працюють на користь інших країн.
На жаль, західноєвропейські держави не поспішили на допомогу Україні, яку їх лідери розглядали як тимчасово відділену частку Росії. Тому вони відсторонено споглядали за подіями в Україні, так само як і в період 1918—1920 років, коли країни Антанти не підтримали її, легко погодившись із її розподілом між Росією та Польщею. Коли ж керівники західноєвропейських держав нарешті переконалися, що теперішня українська незалежність — «всерйоз й надовго», то наша країна вже стала бідною й корумпованою державою з недосконалими і недіючими законами, куди невигідно й небезпечно інвестувати капітали. Тому замість розвитку ділових стосунків західноєвропейці воліють обмежуватись проведенням окремих гуманітарних та просвітницьких акцій. Через виникнення в Україні масового безробіття десятки тисяч українських громадян подалися до Європи на заробітки за кордон у пошуках заробітку, причому багато хто з них перебуває там нелегально, порушуючи закони. До того ж Україна стала шляхом, яким на Захід суне потік нелегальних біженців з країн Азії. Все це спонукало країни ЄС відгородитись від неї візовим режимом, який нав’язали й нашим сусідам. Україна постійно перебуває під прискіпливим наглядом Ради Європи, яка обумовлює членство у ній цілим рядом вимог, частина з яких демонструє повне нерозуміння ситуації у нашій державі. Українська влада не поспішає з головним — проведенням реформ, які повинні покласти край свавіллю й корумпованості чиновництва, суттєво наблизивши наше суспільство до західноєвропейського. Тому Україні відмовляють у вступі до ЄС, чиє керівництво не приховує, що це може відбутись не раніше як через 15 років. Ускладнено шлях українських виробів на європейський ринок, незважаючи на те, що якість багатьох із них визначена європейськими ж дипломами, через що Україні відведена роль постачальника лише сировини.
Західноєвропейське суспільство великою мірою заспокоєне відсутністю в Україні «гарячих точок», не збирається активно сприяти позитивним зрушенням у державі. Дещо більше уваги Україні приділяють США, хоча далеко не таку, як це спроможна робити наймогутніша держава світу. Короткозора політика західних країн щодо України викликає в її громадян, не виключаючи й тих, хто знаходиться при владі, думку, що «ми Заходу не потрібні». Тому керівництво України, виголошуючи гасло про «європейський вибір», в практичному плані більше орієнтується на Росію, яка вважає її зоною своїх інтересів. Ці інтереси значно зросли у зв’язку з курсом Росії на відродження імперії, у короні якої Україна завжди була головною «перлиною». Починаючи розбудову імперії, Петро I «прорубав вікно» до Європи на півночі і ретельно замурував його в Україні, через яку Московське царство завжди спілкувалося з Європою. З цією метою він окремим указом заборонив безпосередню торгівлю Малоросії з європейськими країнами.
Український народ, якому властиві миролюбство та практичність, завжди прагнув до взаємовигідних стосунків із сусідніми та віддаленими країнами, але вибір пріоритетів поки що є неодностайним, що є типовим проявом українського індивідуалізму. «Східна» чи «західна» орієнтація людей пояснюється не лише їх мешканням у певному регіоні країни, але й віковим чинником. Старше покоління, чиї погляди склалися за радянської доби, ностальгічно згадує часи застою як найкращі роки свого життя, наївно вважаючи, що їх теперішнє зубожіння є тим самим «звірячим обличчям капіталізму, про який їм тлумачили на заняттях з політпросвіти. Їм здається, що варто Україні приєднатися до Росії, як відразу повернеться колишній брежнєвський рівень життя, і не бажаючи знати, що там теж все змінилося. Тому українські комуністи, які висловлюють їх незадоволення, виступають проти власної держави на користь чужої.
Зовсім по-іншому на цю проблему дивиться молодь, яка прагне жити так, як на Заході. Оскільки для досягнення «західного» життєвого рівня треба й працювати «по-західному», молодь та енергійні люди середнього віку розуміють необхідність використання в Україні технологій наступного тисячоліття. Вони дивляться вперед, і їм нема сенсу оглядатись на войовничу Росію з «низьким життєвим рівнем, яка досі користується технологіями середини XX століття. Ця велика частка українських громадян буде збільшуватись із плином часу, але її «європейський вибір» недостатньо відбивається у соціологічних опитуваннях через політичну пасивність на відміну від дуже активних пенсіонерів. Молодому поколінню належить майбутнє України, але яким воно буде — великою мірою залежить від їх сьогоднішніх зусиль, а також тих, хто зараз знаходиться при владі.
Керівництво України, проголосивши «багатовекторність» міжнародного курсу нашої держави, при цьому не розробило чіткої стратегії. Поки що вона підмінюється окремими тактичними кроками, котрі полягають у почерговому заграванні з усіма. Представників європейських країн та США запевняють у «європейському виборі України», а почувши незадоволене рикання російського лева, поспішають назвати Росію «стратегічним партнером». Ці протиріччя намагаються узгодити за формулою: «до Європи разом із Росією», незважаючи на те, що в останній швидко поновлюється курс протистояння Заходу. Розпливчастість мети та відсутність твердої позиції, які неодноразово нищили державність України, знов перешкоджають мати зиск від її місця на геополітичній карті та користуватись довірою й підтримкою світової спільноти. Не можна продовжувати безцільно гаяти час, лякаючись погроз і сапаючись у протилежні боки. Треба зробити чіткий вибір на користь розбудови демократичного відкритого суспільства і йти, не озираючись, цим шляхом вперед.
