Європі потрібні європейці, а не ті, що з «лісу» вийшли...
Про європейський вибір України говориться в нашій країні дуже багато, але давайте чесно спитаємо один в одного, наприклад, про таке: що ми знаємо, крім того, що «в ЄС добре»? Які в них, у європейців, досягнення та які проблеми? Які цінності мають і чого прагнуть? Яких пісень співають і про що ці пісні? Все це ми повинні доволі добре знати, якщо, не висушивши ще до кінця своїх сліз «радості» від Союзу нашого вчорашнього, маємо намір уже сьогодні знайти своє щастя в новому для нас Союзі.
Впевнений, що рівень інформованості українців навіть відносно того, що колись було відомо кожному громадянинові тієї, «залежної» України — зовсім незнаний громадянином України нинішньої. І тут не чіпатимемо знання нашого співвітчизника про економіку, промисловість або сільське господарство найближчих його сусідів — Словаччини, Угорщини або Румунії. Спробуймо поставити йому найпростіше запитання, хоча б із масової поп-культури. Запитання, на яке ще вчора кожен із нас відповів би напевно, а сьогодні вже ні.
Наприклад:
— Назвіть найпопулярніших артистів кіно або естради тієї ж Польщі?
Відповіді не буде. Тому що нема звідки їй, відповіді, взятися... Це вчора, завдяки всього кільком державним телевізійним каналам із їхньою доволі обмеженою демонстрацією популярної музики та зарубіжного кіно, вся наша країна не просто знала ту ж Барбару Брильську, але й по вуха була в неї закохана (особливо чоловіки), а «Кольорове ярмаркі» Марилі Родович, і сама Марилька, у своїй популярності не поступалися навіть Аллі Пугачовій і її шлягеру «Арлекіно»...
Та що там Родович! Учорашні українці розповіли б нам про те, що вони просто мріють потрапити на концерти Радміли Караклаїч, «Червоних гітар», Бісера Кірова, Гелени Вондрачкової, «Скальдів», Дана Спетару, Жужі Конц, Карела Готта, Лілі Іванової, Джордже Мар’яновича тощо. І це були не американські супер-зірки, а східноєвропейські артисти, добре знайомі навіть далекій від справжнього меломанства українській публіці! Разом із тим, опитуючи тоді на вулиці людей, ми могли б запросто зустріти молодих хлопців, які закидали б нас і менш знайомими широкої аудиторії України іменами, такими як: Тадеуш Налепа і гурт «Брекаут», «Омега», «Ілліш», «Локомотив», Чеслав Неман, «Перфект», «Джем», «Ломбард», Зджіслава Сосніцька, Кшиштоф Кравчик тощо.
Звідси питання до нашого вже сучасника: добре це чи погано — не знати своїх сусідів нехай навіть на такому доступному рівні людських пізнань, як кіно, поп або рок-музика? Я гадаю, що погано.
Уявіть своє ставлення до іноземця європейської зовнішності, який, вказуючи пальцем на пам’ятник Тарасу Шевченку, спитає у вас: «А хто це?»... Або коли темношкірий папуас, біля того ж Тараса, нехай навіть зі страшним акцентом, але прочитає по-українськи хоч би кілька рядків із великого Кобзаря!
У першому випадку ви відчуватимете образу своєї святині неуцтвом гостя, який приїхав до вашої країни, нехай такого ж білого, як і ви! У другому — відчуєте захват і повагу до людини, яка цього разу вже не шокує вас своїм кольором шкіри, розрізом очей або строкатістю одягу.
Подібне станеться з кожним із нас у будь-якій країні, чи то Німеччина, чи то Гвінея. Бо скрізь гостей проводжають за розумом...
Узагалі неуцтво є бідою нинішньої України... Та одна річ бути нечемою на «Привозі», хоч і тут кожному з нас не хотілося б зустрітися з хамством, а інша — неуцтво серед тих, хто зобов’язаний нести суспільству світле і добре.
Знаєте, чому саме зараз, а не вчора з’явилося в народі визначення «журналюга»? Бо вчора журналістом треба було не лише народитися, але ще й стати, закінчивши факультет журналістики в КДУ ім. Шевченка... Без цього потрапити до штату газети, яка себе поважає, було просто неможливо! Натомість сьогодні «журналістом» може назватися будь-який пройдисвіт з організованої на пустому місці «грошовим мішком» газетки-одноденки, явної, ба навіть відвертої жовтизни.
За часів того ж Мопассана найнижчою штатною сходинкою кожної з редакцій журналу або газети вважалася посада репортера, а найвищою — публіциста. Ось чому Ленін у графі своїх анкет «професія» завжди писав: «Публіцист».
Сьогодні рівень багатьох ЗМІ України (особливо регіональних!) тому і є низьким, що велика частина їхніх співробітників — це не університетські випускники факультетів журналістики, а люди нізвідки, здатні написати лише про те, як на вулиці «під коня потрапив О. Бендер»... Саме звідси й падіння читацького інтересу до багатьох друкованих видань нашого сьогодення! Бо читати в них абсолютно нічого! Звідси й катастрофічне безробіття серед дипломованих журналістів! Місця ж їхні зайняті бозна-ким! Звідси й повне ігнорування вуличними «журналюгами» головного закону для справжнього журналіста, як і для медика, — «Не нашкодь!» Звідси й відсутність на нашому телебаченні та радіо не тільки сильної публіцистики, але й усієї європейської культури взагалі. Бо приватне ТБ України керується, певно, лише гаслом примітиву: «Все має бути не розумне, а круте! За рештою — до бібліотеки!»
Точнісінько така сама ситуація й у спеціалізованих музичних магазинах наших міст, де зовсім нема східноєвропейської слов’янської палітри. Бо що власнику магазина якісь там поляки чи угорці?! Америка — це круто! А словаки — це нецікаво!
Про те як мені було приємно, наприклад, у Гельсінкі в найбільшому музичному магазині столиці Фінляндії побачити на найбільш видному місці величезний плакат Володимира Висоцького, а його диски знайти не у відстійнику зі зниженими в ціні альбомами, а серед перших зірок світової естради! А він же, Володя, — не американець і навіть не фін!
Разом із тим, братці, я не знав куди діти себе від сорому, дивлячись на сумне обличчя мого гостя, польського блюзмена та співака, коли він ні у Києві, ні у Дніпропетровську так і не побачив нічого, що б йому говорило, крім мене, про його, нехай лише блюзову, та популярність в Україні... Спасибі нашому найавторитетнішому музичному оглядачеві Олексію Когану, згадав короля білого блюзу Східної Європи в день його смерті...
Хтось із вас скаже, що нехай проблемою знайомства українців із ЄС займається держава. Але де вона, ця держава, з її вчорашнім диктатом на тему: скільки відсотків інформації має бути в нашому ефірі, скажімо, американської, а скільки європейської? Може й добре, що подібних рознарядок для ЗМІ вже немає. Та якщо чесно, колись радіо і телебачення з їхнім чималим відсотком класики в ефірі розвивало інтелект свого радіослухача й телеглядача, навіть якщо він цього не хотів.
Сьогодні все навпаки! Деякі люди навіть відмовляються мати вдома «глупый ящик для идиотов» (з Висоцького), щоб не деградувати...
І все ж! Якщо демократія України дає своїм ЗМІ самим вирішувати, про що їм писати і що показувати. Якщо ми мріємо жити в Європейському Союзі — давайте ставати цими європейцями, які знають не лише саме слово «Європа», але й усе, що з ним пов’язано. Давайте максимально знайомити кожного українця з його географічними сусідами. З тими, з ким йому разом жити в його «новому і світлому» майбутньому. Адже чим освіченішою стане наша з вами нація — тим менше доведеться кожному з нас доводити в тому чи іншому куточку Європи, що ми не тільки «заробітчани», ми ще й люди, котрі знають про країну, до якої приїхали, не менше за самих тубільців.
І знову — хтось із вас зауважить, що освіта — справа кожного з нас, і як егоїст матиме рацію. Та погодьтеся, як неприємно, коли в далекій від твоєї Батьківщини Італії темпераментний продавець маленького магазинчика зовсім не знає твою країну, а обіймає тебе лише за те, що ти земляк Андрія Шевченка... Американець дружньо ляскає по твоєму плечу, і знову ж — через свій захват від братів Кличків!
Ні, панове, хотілося б більшого! Щоб у світі нас поважали не тільки за те, що один із наших співвітчизників успішно б’є (або вже бив колись) у чиїсь ворота, а інший — у фізіономії, але й за інші достоїнства по-українськи.
Повірте! Ідеться в цій статті навіть не про освіту! Хоча освітній супутниковий телевізійний канал, як це є у поляків («Edusat»), нам би також не завадив... Ідеться про надання нашими ЗМІ своїм співвітчизникам елементарних знань хоч би з сучасної масової культури сусідніх із ними країн. Знання, які ніколи не викладалися і не викладатимуться в середніх школах, технікумах, ВНЗ і навіть на факультеті слов’янських мов і літератури, нехай уже тепер не у державному, а національному Університеті імені Шевченка. Бо ці знання завжди несли, несуть і нестимуть своєму населенню лише засоби його масової інформації, завдяки яким, перебуваючи вперше в Парижі, поряд з Ейфелевою вежею, ми не питаємо у парижан «Що це таке?», а почувши Патріцію Каас, не питаємо: «Хто вона така?» Тому хотілося б бути почутим і «Інтером», і «ICTV», і «1+1», і «Новим каналом», який несе у своїй «Зоні ночі» історію України (на жаль, лише тим, хто не спить або активно не проводить цей час разом з «Ентер-фільмом»)...
Звісно! Якщо Україна має намір стати 51-м штатом або іншим федеральним округом США — тоді питань немає! Американізація всієї нашої країни завдяки її телебаченню проходить більш ніж успішно! Результати очевидний! Нас, українців, у тій же Італії вже називають тими, що «вийшли з лісу», а не з колись найосвіченішої країни...
Ні, люди! У жодному разі не хочу образити Сполучені Штати в падінні наших із вами моралі й культури! Бо не ця велика держава винна в тому, що українське ТБ транслює своїм співвітчизникам часто низькопробне її кіно! Просто хочу сказати своїм колегам про те, що якщо й наша журналістська братія разом з усією країною також прагне до Європи — в такому випадку ми мусимо знати про неї, про Європу, буквально все: від шансону її вулиць до клаксону її найсучаснішого автомобіля!!!
Що до Америки — її громадяни історично завжди схилялися перед освіченою Європою і ніколи цього не соромилися...
І якщо ми справді прямуємо до ЄС, ми повинні туди прийти так, щоб ніхто з нас, знаходячись поряд із пам’ятником Адаму Міцкевичу, нехай якщо й не прочитає вголос «Ojczyzno moja! ty jestes jak zdrowie», то хоч би вже не спитає у поляка, який проходитиме мимо: «А хто це?».
