«Їх виплюнули. Мені на зло»

Він не захворів, не заарештований, він виїхав. За останній час таке все частіше чуєш про людей, які, мені здається, в своїй країні були доречні і на місці. Гарі Каспаров з їх числа. Сергій Гурієв з їх числа. Це фахівці високого і найвищого класу, що зарекомендували себе незалежно від своїх політичних поглядів, міри відчайдушності і здатності до кооперації з сучасною російською владою. З погляду сухого прагматизму вони могли бути корисні.

Я їх не порівнюватиму, тим більше що список тих, хто останнім часом вирішив змінити країну проживання, набагато ширше, ніж лише Каспаров і Гурієв. У цьому списку є зовсім молоді люди, які змушені просити політичного притулку внаслідок політичних репресій. У цьому списку є умовні специ, подібно до двох персон, позначених мною поіменно.

Не пам’ятаю в якій статті періоду початку перебудови прочитала ось що: Петро перший змушував селян садити картоплю. Микита Хрущов змушував садити картоплю квадратно-гніздовим способом. Прогрес наявний, так само як і методи його впровадження. У нашому випадкові прогрес полягає в тому, що можливість від’їзду сьогодні не є ні особливою милістю, ні покаранням. Людина має право для себе вирішити, якщо зважить усі обставини і дійде висновку, що так краще.

Гарі Кімович, пробачте, не дрібний боягуз. Він раціо — від самого поняття. Нічого він не злякався, він просто дійшов висновку, що весь його патріотизм (а інакше, якого чорта він би вв’язався до історії облаштування Росії) нікому не потрібний... Ні, потрібен. Страшенно малій частині населення Росії. Зіставимо сто сорок мільйонів і сто десять тисяч, за деякими оцінками, що вийшли на мітинг на початку грудня 2011 року... Дуже мало. Решта починає у будь-якому разі копирсатися в його життєписі і оцінювати його заслуги...

Дуже хочеться запитати: хлопці, ви хто такі — оцінювати його заслуги?

Він вже зробив досить для честі і слави нашої країни, навіть якщо до кінця своїх днів палець об палець не вдарить. Але до чужого рота не накинеш ворота... Знову ж таки на самому початку перебудови один інтелігентного вигляду візник доводив мені, що вся правозахисна діяльність академіка Сахарова — від того, що його науковий креатив вичерпався. За фахом оцінювач фізика був музичним критиком... я гадаю, що причина саме такої оцінки не мала жодного стосунку до фізики, просто прославлений і заслужений начебто не має бути невдоволеним. У нього все гаразд   — за тодішніми мірками: спецпайок і можливість не стикатися з побутовою красою соціалізму, а невдоволений він тому, що з жиру біситься. І ось це «з жиру біситься» — воно поза часом. Якщо людина просто вважає, що існуючий режим іде врозріз із поняттями моральності і честі, то чому до його думки потрібно прислухатися, а якщо людина заслужена, то йому дали всі можливості, а він комизиться...

Нещодавно читала, як на зорі своєї сімдесятирічної епопеї радянська влада купувала, в буквальному розумінні слова, академіка Павлова. Можливістю, наприклад, досхочу їсти і жити не в п’ятиметровій комуналці... І купила. Ні, все розумію, якщо людина голодна, то їй решта — не має значення, але сам факт того, що у воюючій молодій і убогій республіці можна знайти ресурси, означає можливість підкупу. Тільки й того. Академіка Павлова купити змогли. Академіка Сахарова не зуміли. Мій друг і вчитель, який неодноразово згадується в цій колонці Сергій Ковальов давно мучиться одним питанням: адже серед світил радянської науки було чимало тих, хто міг би підписати лист проти волаючого беззаконня, вступитися за гнаних, а виконував це один Сахаров. Він що, був найсміливіший? Найчесніший? Останні боялися за долі своїх інститутів і проектів? Та так і є.

Сахаров не дорожив своєю роботою? Дорожив, але не вважав її важливішою за людські права....

Але я відволіклася. Коли думаєш про тих, хто виїжджає з країни сьогодні, стає сумно. Гурієв, який жодного разу не проявив себе опозиціонером, притягнутий до експертизи у справі ЮКОСа. Експерт, підкреслю, це фахівець, чия професійна думка з даного питання є авторитетною. Він дав свій висновок, який укупі з висновками інших експертів поставив під сумнів висновки всієї бригади слідчих, прокурорів і суддів. У результаті почалися слідчі дії вже щодо Гурієва. Виходить, його хочуть або скомпрометувати, або змусити відмовитися від професійної думки. І навіщо ці данс макабри потрібні професіоналові його рівня? Йому почали шарпати нерви, а в перспективі взагалі незрозуміло, чим закінчаться ці слідчі дії. До біса, говорить фахівець, і країна стає біднішою на цього фахівця, і нікого не обдурюють грефовська ідея використовувати його мізки і досвід.

Біда в тому, що тим, хто приймає ухвали, специ не потрібні. Їм на їхній вік вистачить усього. Їм потрібен покірний виборець, щоб до кінця їхнього життя не заважав їм. А після них хоч потоп. Потрібні ті, хто «чого зволите». І так звана справа експертів, що вже змусила когось змінити місце дислокації, є справа політична. Шістдесят років тому Юрій Благов написав дуже сучасну епіграму: «Мы за смех, но нам нужны подобрее Щедрины, и такие Гоголи, чтобы нас не трогали...» Гоголі актуальні і досі. Будь-яка професійна думка може виявитися шкідливою. Шкідливою не для істини, а для влади. І дарма що негайно з’являється істеричне «він не любить Росію», сутність у тому, що потрібні слухняні. А специ не мають бути такими. Отже, вони не потрібні. Філософський пароплав не виплив із нізвідки, йому передували виступи непокірних спеців, що заперечували проти методів підготовки та діяльності так званої червоної професури.... І тих, хто виступав, вигнали з країни.

Прогрес наявний. Сьогодні специ вирішують самі. Але й тенденція наявноста. Як хочете, особисто мені бракуватиме в Росії і Каспарова, і Гурієва. Професіоналів різних профілів, різних темпераментів і... якоюсь мірою, порівнянних доль. Їх виплюнули.

Мені на зло!

Нателла БОЛТЯНСЬКА

(www.znak.com)