Юрій ШУХЕВИЧ: Батько сказав: «Юро, ми боремося не для того, щоб помститися...»

Йому було 12 років, коли арештували його бабусю й матір. Його разом із молодшою сестрою помістили в дитячий будинок, спочатку — в Чорнобилі, потім — у Сталіно (Донецьк). Кілька разів він намагався втекти, одного разу навіть успішно. Але повернувшись назад у Сталіно, щоб викрасти і відвезти на батьківщину молодшу сестру, потрапив у засідку. Відтоді близько 40 років він провів у засланнях, в’язницях і таборах, де дуже підірвав здоров’я: осліп. Тільки в 1990 році йому дозволили повернутися в Україну. Все це — тільки за те, що його батька звали Романом Шухевичем (головний командир Української повстанської армії — «Острів»).

Дізнавшись, що його співрозмовник із Петровського району Донецька, засміявся: «Слухайте, так ми й справді земляки!»... Його рідна сестра так і виросла в Донецькій області...

Пропонуємо до вашої до уваги інтерв’ю (із незначними скороченнями), розміщене на донецькому інтернет-виданні «Острів» (www.ostrov.org).

— У 1945 році, у липні, заарештували мою маму, мою бабусю, ну й забрали мене з сестрою. Спочатку нас помістили в Чорнобилі в дитячий будинок, поблизу Києва, близько від західної України. Вважалося, що це небезпечно. І справді, навесні наступного року приїхала людина за нами, хотіла забрати. Але нас уже там не було. Бо взимку, у лютому місяці, нас вивезли в Сталіно, і віддали в дитячий будинок, поблизу шахти 2/16. І я там був до 1946 року. Влітку я намагався втекти звідти. Але мене піймали. Сестра залишилася там. Я хотів утекти ще з Чорнобиля, але сестру з собою б узяв, там порівняно недалеко. А ось тут вже було далеко: я розумів — потягами..., а їй шість років... Мене відразу — в інший дитячий будинок, у Маріуполь. Там я пробув десять днів. І знову втік. Знову в Дебальцеве мене піймали. Ну й тоді на Рутченковку. Там, на Рутченковці, я був до 1947 року в дитячому будинку. А потім звідти втік. У 1947-му вже добрався до Галичини.

Як мені там жилося? Та звичайно. Не всі знали. Ну, як не всі. Директор знав, був проінформований МДБ. Що їм сказали — не знаю. Був такий випадок, коли директриса сказала: «Хто ваші батьки? Що вони зробили, що вас так перевозять?»

У мене залишилися приємні спогади про Донбас. Знаєте, в такому віці, коли згадуєш дитинство... Люди, хлопчики, з якими я вчився, в дитячому будинку або у школі — ми ходили в загальну школу — «домашняки», як ми говорили, я з ними товаришував...

— Розповідають, що й мовного бар’єру в той час як такого не було...

— Правда, тоді були школи українські в Сталіно, в місті, лише після війни їх позакривали. Але Мандриківка, Оленівка, вони всі говорили українською мовою...

— Що трапилося після того, як ви повернулися на Галичину?

— Коли я потрапив на Галичину, через підпілля зв’язався зі своїм батьком. Ми зустрічалися. А після того, у 1948-му навесні, в березні, я поїхав знову в Сталіно, забрати сестру. Я поїхав зі зв’язною свого батька, Галиною Дідик. Трапилося так, що на Трудовських мою сестру віддали в сім’ю Запорожцевих — я там дізнався прізвище — і вони взяли її на виховання. Але мене хтось впізнав, мене заарештували. Галині Дідик вдалося вислизнути.

— Скільки років всього ви провели в неволі?

— У в’язницях і таборах я відсидів 31 рік. Ще я не мав права жити в Україні. Заслання в Томській області. У загальній сумі — десь 40 років я прожив за межами України. Останнім часом я жив на північному Кавказі, в Нальчику.

— Який ваш головний висновок після цих 40 років?

— Мій висновок: це була дійсно диявольська система. І всі, хто боровся з нею, завжди були праві. Бо це надлюдська система. Її треба було знищити. Мій батько, коли ми зустрілися в жовтні 1947-го в Рогатинському районі, після моєї розповіді, як арештували бабусю, маму, нас забрали, сказав: «Юро, ми боремося не для того, щоб помститися, а для того, щоб така система більше не існувала».

— В одному з джерел я читала, що ви були останнім із близьких Романа Шухевича, хто бачив його убитим.

— Так. Я був тут. На вулиці Бандери (у Львові. — «Острів» ) колись був слідчий ізолятор. Це називалося внутрішня в’язниця МДБ. Я там сидів. Мене повезли в обласне управління на впізнання... Возили туди ще багатьох людей. Я знаю, як мінімум, трьох.

— Відтоді, як заарештували вашу матір і вивезли вашу сестру, що трапилося з ними?

— Моя мама відсиділа десять років. Ще й заслання. Але в неї було заслання не через суд, а автоматично висилали «політичних». Маму заарештували за непрописку. Дали три роки, як «злісній». Довго її не прописували. Нарешті, вона залишилася в сестри, сестра її прописала. Тут вона й померла, у 2002 році.

Сестру, після того, як я її намагався викрасти, забрали з тієї сім’ї і віддали у Слов’янський дитячий будинок. Вона закінчила там сім класів, вступила до Дніпропетровського будівельного технікуму, закінчила його, повинна була там три роки відпрацювати, відпрацювала, і поступила до Львівського політехнічного. Повернулася сюди, вийшла заміж, і жива до цього дня.

— Я хотіла б запитати вас як сина командира УПА. Сьогодні багато говорять про перемир’я ветеранів Великої Вітчизняної з українськими повстанцями. Як ви ставитеся до цієї проблеми?

— Послухайте, до ветеранів як таких, простих червоноармійців, яких брали в армію й гнали неозброєними, в цивільному, кидали під німецькі танки, 14- 15 річних хлопчиків і дівчинок,які гинули під обстрілом... Їх також знищували. Ми всі не маємо до них ніяких претензій. Ні ворожнечі, нічого. Коли вони проходили тут, була війна, в 1944 му, їх ніхто... Знаєте, булитакі сутички, проривалися перестрілки, то була війна. У нас претензії до тих каральних підрозділів НКВС, які робили тут облави, які знущалися над нашим населенням, які вивозили... А вони ж прирівняні до учасників Великої Вітчизняної. І виходить підміна понять. Говорять про одне, а в реальності мають на увазі зовсім інше. Ну хіба з ними ми можемо помиритися?

— Ну в нас також багато хто говорить, що Українська повстанська армія вбивала мирних жителів, палила будинки. В якій мірі це справедливо?

— Тільки уявіть собі: 12 років ми протистояли більшовикам. Якби нас не підтримувало населення, не знаю, чи протрималися ми хоч би рік. Якби ми робили те, що говорять, хіба нас підтримували б? Були провокації. І страшні провокації. Переодягалися. Деякі викликалися самі, деяких піймали, і вони погодилися на співробітництво. І ось вони під керівництвом офіцерів МДБ жах, що витворяли... І потім усе це приписували нашому підпіллю. Я наведу навіть приклад. Є таке містечко — Острожець. Це Львівська область, на межі з Волинню. Там був колись великий маєток, і там — глибокий колодязь. У тому маєтку стояла військова частина НКВС. Тих, хто був убитий в боях, привозили туди, потім зганяли людей на пізнання, а потім кидали їх у колодязь. При Хрущові взяли той колодязь, витягли всі останки, і поховали їх як «жертви українських буржуазних націоналістів».

— Це правда, що українські повстанці деякий час співпрацювали з радянськими партизанами?

— Були такі спроби. І Ковпак, і Федора, й інші, щоб провести розвідку, бо це була незнайома для них територія, і в них не було тут мережі, намагалися налагодити контакт для того, щоб потім вести боротьбу. І навіть із того боку Руднєв намагався зконтактуватися. Він вважав, що ми повинні разом воювати, Українська повстанська армія й червоні партизани. Але Москва мала свій погляд на це, і Руднєв поплатився життям.

— У серпні в Донецьку проходила рада директорів Світового конгресу українців. На ньому президент Конгресу Аскольд Лозинський повідомив, що він умовив вас ініціювати судовий процес проти Кабінету Міністрів і лідера КПУ Петра Симоненка за їхні заяви, що Роман Шухевич отримав ніби тохрести від Гітлера. Ви дійсно маєте такі наміри?

— Так, готується позов до суду щодо Симоненка й Табачника за наклеп. Ну й на Кабінет Міністрів, бо Табачник — офіційна особа, віце-прем’єр із гуманітарних питань. Ми можемо довести, що це неправда. У Фрайбурзі знаходиться архів німецького «Вермахта», там є всі нагороджені. Німці, ви знаєте, дуже скрупульозні щодо цього… А тим більше, Симоненко сказав: «із рук Гітлера». З рук Гітлера Залізний хрест отримала тільки одна людина — Герінг, у 1940 році. А він нагороджував повітряних асів рицарськими хрестами, це правда. Залізний хрест з українців мала одна людина — був такий Юрій Лопатинський. За бій під Вінницею, коли відбив наступ переважаючих сил, він був нагороджений Залізним хрестом II ступеня.

— Коли у Львівську область востаннє приїздив Віктор Янукович, місцеві ЗМІ повідомляли, що ви його супроводжували, чи так це? І чи говорили ви з ним?

— Я його не супроводжував. Він прибув в Олесько, щоб підписати договір про співробітництво зі Львівською областю. Я був на зустрічі з ним. Там були представники львівської інтелігенції. Мене запросили, я погодився поїхати, бо мені потрібно було сказати йому кілька слів. У мене тут із владою багато непорозумінь, ви не думайте... Тут була справа, що на мене кидалися з сокирою. І ця справа тягнеться вже три роки. Є, як то кажуть, якийсь «дах» у тієї людини, і не так просто, звичайно, все це було. Я хотів зустрітися з Януковичем, і сказати йому, що я передам йому лист через когось із депутатів особисто. Я звернувся з таким самим листом до Президента. Я з Януковичем кілька разів говорив. Я вважаю, що він прем’єр, і нікуди від цього не подінешся.

— І як він себе поводив?

— Поводився нормально, незважаючи ні на що. Він сказав, що ми не можемо на прикладі таких людей виховувати, і так далі..., але поводився коректно.

— Ви сказали, що у вас є якісь непорозуміння з владою. Що ви мали на увазі? Вам взагалі тут якось допомагають?

— Я отримав Героя України. Я не ношу його, бо сподівався, що оскільки ради Тернопільської й Івано-Франківської областей подавали на мене й на мого батька, до 30 червня (день народження Романа Шухевича, головного командира Української повстанської армії. — «Острів» ) батько посмертно буде нагороджений. Оскільки він не нагороджений, я не вважаю за необхідне носити... Ну, отримую відповідну пенсію, Героя України. Із нашою владою, особливо львівською, я трохи на ножах, бо люблю говорити те, що їм не дуже подобається. А нашу владу є за що критикувати. Я не церемонитимуся навіть і з центральною владою, якщо вона того заслуговує.

— Наприклад?

— Послухайте, я ж бачу, що відбувається в Україні, не думайте... Скажімо, хабарництво. Що ми говоритимемо про хабарництво Регіонів, а чим кращий БЮТ, «Наша Україна»? Хабарі як брали, так і беруть. Наше майно розпродали, розбазарили. Так і розбазарюють, і далі «прихватизують»...

— Чим ви займаєтеся зараз?

— Я очолюю Українську національну асамблею — УНСО — Українську народну самооборону. Тим і займаюся. Ми йшли на попередні вибори. На ці не йшли, бо розуміли, що там все вже вирішено, і що нам нема за що голосувати, нема за кого голосувати. Взагалі, ми підтримуємо Президента, бо немає кращого.

— Ну, а взагалі, на вашу думку, кого в парламенті варто підтримувати?

— У тих трьох мегаблоках, гадаю, що нікого. Я хотів би, щоб Степан Хмара (колишній політв’язень, правозахисник, депутат Верховної Ради I, II і IV скликань. — «Острів» ) був у парламенті. Можна було б назвати ще кількох осіб. Але вони нічого не вирішать.

Знаєте, вибори — виборами, але потрібно не переобирати Верховну Раду, або Президента, потрібно ламати цю систему. У нас залишилася радянська система, незважаючи ні на що. У нас залишилася така сама корупція, такі самі зловживання. Хіба наші суди судять правдиво? Тут багато говорять про національну ідею. Що це за національна ідея? А ніхто визначити не може. А національна ідея — це, по-перше, земля, матеріальна основа нашого життя. Вони хочуть її розкрасти, «прихватизувати». А це останнє, що в нас залишилося. Я проти її приватизації, поки український селянин не буде настільки багатий, щоб цю землю купити. Друге — це свобода, так би мовити, духовна складова. У нас же свобода. Ви можете тут собі вийти й покричати, пошуміти біля пам’ятника Шевченку (центральна частина Львова, традиційне місце зборів і мітингів. — «Острів» ), але ніхто не слухатиме вас. Так і на те, що пишуть в газетах, ніхто не звертає уваги. Якби ми мали реальну свободу, все було б інакше. Третє — це справедливість. Це правова основа, і для неї треба, щоб суди були дещо іншими, а не такими корумпованими, як сьогодні. І — порядок. Це вже організаційна складова. Говорять: закони не виконуються, бо в нас немає механізму їхнього виконання. Що значить — немає? Значить, немає порядку. У Києві приймають рішення — в обласній раді не зважають на них, бо приймають свої. Районна влада — не слухає область... Ось взяти ці чотири складові — це й буде національна ідея. І крім того, — держава існує для того, щоб ми мали мету, а мета повинна бути — держава, турбота про те, щоб нація могла рости, багатіти, бути живою й здоровою, чого в нас немає. У нас людей повикидали на заробітки, з найбагатшої країни світу в Португалію бідну, Іспанію, Італію, Грецію, Уренгой. У нас за межею бідності понад 80 % населення. І це — у найбагатшій країні!