Юрій ЯРIМ-АГАЄВ: Україна ще не демократична країна

Юрій Ярім-Агаєв народився у Донецьку, але вже 25 років живе у США. Будучи одним із директорів Дойче Банку, він також відомий як правозахисник та експерт із питань прав людини. А ще він — почесний представник Донбаського земляцтва у США. Гадаємо, читачів «Дня» також зацікавить погляд Юрія Ярім-Агаєва на сьогоднішню ситуацію в Донбасі зокрема та в Україні загалом, виражений в інтерв’ю, яке журналістка Богдана Костюк взяла спеціально для «Острова» (www.ostro.org)

— Пане Агаєв, про вас в Україні знають дуже мало. Розкажіть трохи про себе.

— А я донецький! Оце приїжджав до Донецька відвідати батьків і брата... Якщо коротко біографію розповідати, вийде таке: в 1972 році я успішно закінчив Московський фізико-технічний інститут, а в 1976 — аспірантуру Академії наук СРСР, після чого в академічних структурах і продовжував працювати. Займався науковою діяльністю, поки не «захопився» правозахисною діяльністю. Просто хотів захистити свого товариша Анатолія Щаранського й інших переслідуваних владою дисидентів. Із 1978 року я був активним членом Московської Гельсинської групи, автором багатьох її документів. Закінчилося все тим, що у 1980 році КДБ вислало мене з СРСР.

І ось уже 25 років живу в Сполучених Штатах, продовжую займатися науковою та правозахисною діяльністю: в 1984 році створив Центр за демократію (Center For Democracy in the USSR), виступаю в Конгресі на слуханнях як фахівець із питань прав людини, консультую в цій сфері членів американського уряду та ділові кола. Офіційна моя посада з 1985 року — віце-президент і пізніше — директор із розробки деривативів у Deutsche Bank.

— А ще, судячи з вашої біографії, вас обрали почесним представником США в земляцтві Донбасу...

— Не знаю, чи існує це земляцтво зараз. Це дуже оригінальна історія, що сталася близько двох із половиною років тому. Я отримав запрошення приїхати до Донецька на конференцію цього земляцтва. Сам цей захід, на мій погляд, був досить смішний, типово радянський, на якому я був абсолютно білою вороною. Я, звісно, там виступив і висловив усі свої ідеї з приводу демократії в суспільстві та необхідності відкритості ринку. Показові дві речі: насамперед той факт, що мене туди запросили. Це означає, що в тому ж Донецьку, на якому ставлять хрест багато хто з сучасних демократів, насправді є багато демократично налаштованих людей, які знають про мене, і які, попри те, що у Донецьку тоді був час Януковича, наполягли на тому, щоб запросити на збори саме мене. По-друге, мене тоді запросили на донецьке телебачення, яке тоді також було повністю під Януковичем. Але при цьому це була півторагодинна передача, на якій я висловлював усі свої погляди та позиції, що свідчить: є люди, є інтерес і є можливість щось на місці в Донецьку робити, якщо спробувати щось організувати.

Але знову ж: під час мого нинішнього, майже тижневого візиту до Донецька, під час мого спілкування з демократично налаштованими людьми я зіткнувся з тим, що жодної реальної роботи для того, щоб організувати на місцевому рівні демократів, незалежних людей, поки що не спостерігається. Я зрозумів, що є певні дії центральної влади щодо призначення донецької влади, — але це йде за суто адміністративною лінією. А створити саме базу серед народу, серед людей — я маю на увазі і представників інтелігенції, і бізнесменів від малого та середнього бізнесу — для розвитку демократичних тенденцій і підтримки ініціатив нової української влади, цього немає. З моїм досвідом для мене в цій ситуації був би природним отакий процес: спробувати зібратися та об’єднатися всім демократам в Донбасі разом із малим і середнім бізнесом, який у Донбасі дуже в цьому зацікавлений, і заручитися підтримкою нових лідерів у Києві. Можна зробити конференцію або з’їзд у Донецьку, на які приїхали б ті ж Ющенко та Тимошенко. І об’єднали б свої зусилля для розвитку демократичного суспільства в Донбасі.

— А наскільки, на вашу думку, демократична сама центральна влада в Україні?

— Чесно кажучи, я не хочу бути суддею просто тому, що мало знаю нову владу. Крім того, якісь висновки на цей час ще передчасні. Що стосується мого погляду на те, що в Україні відбувається, то однозначно: я підтримую цей процес. Підтримую через дві причини: по-перше, тому, що помаранчева революція поклала край адміністративній формі передачі влади, бо адміністративна форма несумісна з демократією. По-друге, нова влада залучила в цей процес багато нових людей, що саме по собі є важливим демократичним чинником, враховуючи молодь. Ці два чинники для мене роблять помаранчеву революцію — незалежно від її лідерів — важливим етапом у русі в демократичний бік. Що стосується лідерів, то вони проявили себе добре під час цієї революції. Але, наголошую, як вони себе покажуть — побачимо перебігом справи. Головне — продовження розпочатого процесу незалежне від індивідуальностей. Просто індивідуальності повинні зробити все, щоб він продовжився. Утім, поки що мої приватні спостереження дозволяють виявити помилку, на зразок тієї, якої припустилися в Росії восени 1991 р. Це — певна ейфорія. Психологічно зрозуміла; впевненість у такому собі своєму всесиллі та в тому, що все, що сталося під час помаранчевої революції, — це вже демократія, це вже назавжди. І друга помилка — відмова від допомоги зі словами: «Дякуємо, ми це маємо, у нас і так усе гаразд».

А насправді зараз Україна балансує на дуже вузькому та тонкому шарі демократії. Адже вся стара радянська бюрократія нікуди не зникла, залишилася на місцях, як і в Росії. Тут вона причаїлася — а в Донецьку вона навіть не причаїлася. Але якщо процеси в державі радикально не розвиватимуться у бік демократії — будьте певні, радянські чиновники повернуться, й Україна повторить російський шлях, де все починалося демократично й красиво, а скінчилося відкатом до КДБ- шної влади та Путіна.

— А Європейський Союз Україні хіба не допоможе закріпити демократичні цінності? Уберегтися від відкатів у минуле?

— Зараз головною помилкою України може стати саме орієнтація на Євросоюз. Поки що з СНД нова влада визначилася правильно, а ось прагнення до ЄС мені незрозуміле. Адже, обравши цей «євроінтеграційний шлях», Україна буде вимушена одразу почати виконувати правила Євросоюзу (точніше, його бюрократів), що негативно позначиться на українській політиці й економіці. На сьогодні лейтмотивом українського політичного розвитку є самовизначення: повірте, це набагато важливіше та набагато більше, ніж просто оголосити себе незалежною державою. Це віднаходження своєї національної суті, визначення оптимального устрою свого суспільства. Аргументи української влади на користь вступу до ЄС я вважаю не дуже переконливими. Наприклад, ідея про те, що Євросоюз — це захист України від агресивного північного сусіда — Росії. Але щоб захищатися від кремлівських намірів, зовсім не обов’язково вступати до ЄС, досить вступити до НАТО. Мені здається, для України набагато важливіше зміцнити економічний і політичний союз зі США. Адже Сполучені Штати, будучи вільною державою, не втручатимуться в деталі внутрішньої політики України та заважатимуть її самовизначенню. Капіталістична Америка була б для України і набагато кращим економічним союзником. І взагалі, мені здається, час думати про створення нового союзу зі США, що включатиме, наприклад, Україну, Польщу та Литву.

— І все ж таки, що робити з Кремлем?

— Головне запитання, на яке нова українська влада повинна дати однозначну відповідь, — у чому вони вбачають конкретну загрозу з боку Москви? У залишках радянського комунізму чи у російському народі? Для мене відповідь очевидна: єдина загроза незалежній українській демократії виходить від старих радянських структур як у Росії, так і в Україні.