За межами повноважень
Науковий висновок із питань, пов’язаних з достроковим припиненням повноважень українського парламенту зроблено й фахівцями Академії правових наук України. Про них розповідає академік, доктор юридичних наук, професор Віталій Журавський.
— На відміну від Франції, де право президента на розпуск національних зборів є дискреційним (тобто таким, яке здійснюється на власний розсуд глави держави) й може бути використаний будь-якого моменту, в Україні, згідно з Конституцією 1996 р. (із змінами — 2006), право Президента на дострокове припинення повноважень Верховної Ради чітко пов’язане з наявністю хоча б однієї із засад, передбачених у ч.2 ст. 90 Конституції. Ось цей так званий винятковий список норм, які ніяк інакше не можуть трактуватися:
Жодних із зазначених вище засад розпускати Верховну Раду на момент видання Указу № 264/2007 не було й немає. Варто спрогнозувати, що саме із цим пов’язаний той факт, що в мотивувальній частині згаданого Указу посилання на ч.2 ст. 90 Конституції України відсутні. Замість них наводяться посилання на статті 5, 77, 83, 102, 106, які стосуються лише непрямого змісту Указу.
Згідно з конституційним правом, відповідальне рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради може бути направлене лише на те, щоб забезпечити належне функціонування єдиного органу законодавчої влади. Отже, з юридичного погляду, Президент вийшов за межі своїх повноважень і тим самим порушив імперативний наказ ч.2 ст. 19 Конституції, згідно якого всі органи держвлади повинні діяти виключно на засадах та в межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України.
При оцінці юридичних наслідків президентського Указу правознавці виходять з того, що правові акти, видані з явним порушенням Конституції та законів України, є юридично недостовірними й, отже, ніяких юридичних наслідків не породжують і виконанню не підлягають. Отже, немає навіть потреби в рішенні Конституційного Суду з даного питання. З правового погляду, ухвала КС швидше за все повинна стати додатковим, факультативним підтвердженням неконституційності президентського Указу.
Сьогодні в суспільстві, й тим більше в політичному середовищі, можна почути міркування на тему, що буде, якщо КС все ж визнає конституційність президентського Указу. Розглянемо ситуацію, виходячи з правових перспектив.
Вже сьогодні наша країна поринула у глибоку не лише політичну, але й правову кризу лише через те, що голова держави вийшов за межі конституційних повноважень. Рішення Президента кваліфікується як перевищення службових повноважень, тобто — містять ознаки злочину. Дана норма чітко виписана у ч.3,4 ст. 5 Конституції як посягання на принципи конституційної державності та спроба узурпації влади України.
Отже, невиконання Указу є порушенням закону, або ж виконання вищезгаданого трактуватиметься як порушення? І на це питання є відповідь у нашому Основному Законі. Згідно із ст. 60 Конституції, ніхто не зобов’язаний виконувати відверто злочинні розпорядження або накази, тоді як видання та виконання злочинних указів підлягає відповідальності. Відповідно, жоден з органів держвлади, місцевого самоврядування, ні посадові особи, ні громадяни України не мають права виконувати Указ № 264, оскільки цей документ містить відверто злочинні розпорядження. У той же час, невиконання неконституційного Указу з правової позиції може розглядатися як цілком правомірне.
При цьому варто зауважити, що Президент, згідно із ч.1 ст. 105 Конституції, користується правом недоторканості на час виконання своїх повноважень і не може бути притягнутий до відповідальності. Така можливість настає лише у разі його усунення з посади в порядку імпічменту. Інших видів конституційно-правової відповідальності Президента законодавство не передбачає. Притягнення до карної відповідальності без процедури імпічменту можливе лише після закінчення терміну повноважень на посаді голови держави. Політична відповідальність можлива лише у формі непереобрання на наступних виборах.
У той же час потрібно зазначити, що постанова Верховної Ради від 3 березня 2007 р., якою змінено склад Центральної виборчої комісії, також є явно незаконною, оскільки порушує порядок призначення на посади й усунення з посад членів ЦВК. Якщо чітко дотримуватися букви закону, то відчужити членів ЦВК від посад можна було б на тих засадах, що вони почали виконувати злочинний Указ, тим самим порушивши Конституцію. Однак і це неможливо, оскільки подання на звільнення з посад членів ЦВК направляє до ВР Президент. Ось така склалася правова колізія.
З усього наведеного вище можна зробити висновок: чинний механізм державної влади виявився розрахованим на суворе дотримання принципу законності всіма вищими органами влади. А у випадку, коли хоч би один із них виходить за межі правового поля, відбувається збій у роботі всього механізму. До того ж суб’єкти політико-правових відносин при оцінці тих або інших подій керуються переважно власними політичними смаками, а не приписами Конституції або законодавства. За таких умов розв’язання кризи можливе виключно політичним шляхом.
Щоправда, є остання надія — на Конституційний Cуд. Цей єдиний орган конституційної юрисдикції просто зобов’язаний впоратися з покладеними на нього завданнями та стати гарантом верховенства Основного Закону. Повинен виявити самостійність, притримуватися принципової позиції й тим самим розв’язати політичні протиріччя правовим шляхом. Але на жаль, поки що це лише прагнення.
