«За що я люблю пана Фірташа»
Для того, щоб добре працювати, не обов’язково товаришувати домами.
Наближення передвиборної кампанії відчувається не лише в уже добряче набридлих взаємних обвинуваченнях Президента й прем’єра, представників так званої коаліції й таких же представників так званої опозиції. Політичні ток-шоу стають дедалі більш крикливими й менш інформативними. Брак ідей і методів реалізації навіть наявних виявляється в обвинуваченнях у зраді. Уже недовго до пошуків серед політичних опонентів шпигунів і початку полювання на відьом у вигляді викриття ворогів народу.
Як стверджує біблійна істина, «ни что не ново под Луной». Усе це вже було, навіть якось стало звичним. Але є й нове. На рівні так званої серйозної преси почалася дискусія про українську еліту, насамперед політичну. Одночасно дедалі частіше чути розмови про небезпеку авторитаризму в умовах бездіяльності механізмів демократії. Щодо останнього слід прямо сказати, що чекати дій таких механізмів безглуздо, оскільки в нашій країні вони щонайбільше декларовані, але не створені. Яка вже тут дія?
Як правильно зауважив Дмитро Видрін у своєму останньому матеріалі, опублікованому на «Українській правді», країною правлять еліти. І в цьому немає нічого недемократичного. Ми ж довіряємо на наш погляд хорошому лікарю, представникові медичної еліти себе лікувати, а не влаштовуємо з цього приводу обговорення власної хвороби й методів її лікування по телевізору із залученням представників усіх галузей, людей різного віку з усіх куточків країни. Управляти країною не менш складно, ніж лікувати людей, виплавляти сталь або виробляти електроенергію. Для виконання так складної місії потрібні добре підготовлені управлінці, але головне — політики відповідного рівня.
Не можна погодитися з тим, що еліти, в цьому випадку управлінської й політичної, немає. Є, але її якість дуже низька. Можливо, кожний окремий її представник досить освічений і має політичний і управлінський досвід, але загалом результат поки незадовільний. Це як в оркестрі. Кожний музикант — майстер і навіть віртуоз, а симфонії не виходить. От у цьому головна проблема нашої країни, що скоро відзначить своє двадцятиліття. Якісна еліта не сформувалася через низку причин як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Звідси й проблема лідера та всього, що звідси випливає. Що, в Америці не було слабких президентів? Були, й не один. Але сила американської еліти в тому, що в потрібний час вона продукувала лідера, що стоїть на рівні задач історичного моменту. Президент Герберт Гувер був хорошим менеджером, але не впорався з проблемами Великої депресії, насамперед соціальними. Був потрібен Франклін Рузвельт. Сила американської еліти в тому, що такі люди в цій країні є, і є добре налагоджений механізм їхнього виводу на перші позиції.
Проблема не в тому, що групи в політичній еліті борються одна з одною. І навіть не в тому, що часто ця боротьба набуває гротескних форм. Таке робиться в усіх демократичних країнах, і це невід’ємна частина політичної конкуренції, без якого немає процесу демократії. Що, польський прем’єр краще ставиться до президента, ніж Юлія Тимошенко до Віктора Ющенка. Там теж не дають літаків один одному й при кожній зручній і незручній нагоді кидають камені в бік опонента. Таке саме становище в усіх наших сусідів від країн Балтії до Румунії. Але ніколи й ні за яких умов там не йдеться про можливий розпад держави. Ніхто не діє за принципом чим гірше, тим краще. І в цьому принципова відмінність ситуації в них і в нас.
Там не йде боротьба на знищення опонента. Не лише політично, а й у фінасово-комерційному сенсі. Кожна нова група при владі починає з того, що намагається перерозподілити нажите протилежною стороною непосильною працею. Звісно, що за своє, а не колгоспне, боротимуться з використанням усіх засобів, тим паче що закон нікому в нашій еліті не писаний. Ще прокуратура Росії навіть не звернулася до української влади із запитом про видання Фірташа, а міністр внутрішніх справ Юрій Луценко заявив, що видання відбудеться. Куди так поспішаєте, Юрію Віталійовичу? А закон? Адже це наш громадянин, подобається він комусь, чи ні. Або може всім не подобається. Можливо, він щось і порушив у сусідній країні, але треба перевірити, що говорить про це український закон. Чому Велика Британія не видає Березовського або Гуцерієва Росії? Бо те, в чому їх звинувачують в Англії, не є порушенням закону, або російська прокуратура не може довести протилежного. Насамперед треба вирішити, чи порушив наш громадянин наш закон, а якщо так, то притягувати його до відповідальності лише за це. А вже потім вирішувати питання про видачу або її відхилення. Треба поважати закон і передбачені ним процедури й насамперед з боку правоохоронців. Тим паче що ніхто ніколи нікого не поспішає видавати. Навіть Богдан Хмельницький не робив цього більш ніж 350 років тому, хоча політично йому це в певні моменти й було вигідно. А наш міністр дозволяє собі робити протизаконні заяви, і йому це сходить з рук. Ніхто навіть оком не моргнув. Дуже схоже на розправу чужими руками. От і виходить, що в запалі бійки головна мета — держава — відходить на другий план або взагалі не стоїть.
Дмитро Видрін у заголовку свого матеріалу зазначив, що не любить пана Фірташа. Нічого дивного й нічого нового. Як сказав Марк Твен, якщо собака вкусив людину, то це не сенсація, от якщо людина вкусила собаку, то це справжня сенсація. Автор теж не має до Фірташа ніжних почуттів, навіть зовсім ніяких з двох причин. По-перше, я його не знаю й навряд чи познайомлюся в найближчий час. По-друге, немає якихось комерційних і фінансових підстав у зв’язку з відсутністю занять такою діяльністю. Адже інтерес до цієї донедавна малопублічної особи пов’язаний виключно з політичним процесом, який навколо Фірташа розвивається. До нього дуже багато питань, як, утім, і до його гонителів і переслідувачів. Те, що сталося з РосУкрЕнерго, — наслідок не наявності посередників при продажу й транспортуванні газу, а непрозорість схеми дії цієї компанії. Багато говорилося, що такий випадок у нас один, а скрізь посередників немає. І ось виявляється, що в Болгарії також донедавна такий посередник Overgas Inc був. Цікаво, що проблеми виникають не через посередників узагалі, в інших країнах вони є, й нікого це особливо не непокоїть, а тільки там, де 50% і більше належить «Газпрому». Одним із наслідків газового конфлікту стало те, що Болгарія слідом за Україною такого посередника позбулася. Але для цього довелося президентові країни їхати до Москви й особисто домовлятися з Дмитром Медведєвим.
Наша ж проблема полягає в тому, що знаходиться якась особа, на неї починають вішати всіх собак, а розслідуванням підстав для звинувачень ніхто не займається. А якщо й займається, то виникає підозра в тому, що це виконання політичного замовлення із заздалегідь відомим звинувачувальним результатом, а не торжество закону. Порочність цієї практики, що дісталася нам спадково від радянських часів, не усвідомлюється або свідомо ігнорується головними дієвими особами на політичній сцені. Ніщо так деструктивно не діє на державу, як правова необмеженість можновладців від найнижчих до найвищих ешелонів. Свідоме ігнорування правових норм розбещує еліти, знижуючи їхню якість. Виникає позитивний зворотний зв’язок, який значно посилює цей ефект. Така система стоїть перед загрозою входу в нестаціонарний стан з непередбачуваними наслідками. Чи усвідомлюють це в політичній і бізнесовій еліті. Поки відповідь негативна.
Низька якість двох згаданих еліт полягає в тому, що вони не можуть сформулювати стратегічних цілей, а потім прагнути їхнього досягнення. Мислення еліт не виходить за межі містечкового отримання кон’юнктурних вигод, навіть на збиток країні як такій. Це наочно проявилося в газовому конфлікті. Байдуже, хто більше чи менше кому заважав, важливо, що державні мужі в столиці сусідньої й не дуже дружньої держави вирішували свої вузькі задачі завдання збитків внутрішньому опоненту. І ніхто не подумав про наслідки середньо- й довгострокові. А вони не зводяться до підвищення ціни на газ. Саме щодо цього є різні погляди. Україна втратила в найближчій перспективі дуже багато в своїй європейській політиці й перспективах євроінтеграції. Європа не схотіла навіть обговорювати питання про прилучення нашої газотраспортної мережі до загальноконтинентальної. Таким чином ми в черговий раз залишилися сам на сам з Росією й у можливих наших майбутніх конфліктах, не обов’язково газових, розраховувати на підтримку ззовні не випадає. Якщо за це боролися, то мети досягли, от тільки кому це на користь?
До речі, небезпека авторитаризму, а можливо й тоталітаризму виникає там і тоді, коли еліта не в змозі зрозуміти допустимих меж боротьби зі своїми опонентами. У ситуації труднощів економічної кризи таке розуміння стає найважливішою складовою існування держави. Як пише Дмитро Видрін, криза — це суд. Можливо. Але ще президент Джон Кеннеді зауважив, що слово «криза» китайською складається з двох ієрогліфів: один означає небезпеку, другий — сприятливу можливість. Про небезпеку говорять усі, ніхто чомусь не хоче сказати, де ж ця сприятлива можливість і як її використати на благо суспільства. Зрілість еліти полягає в тому, що вона формує у своїх лавах лідерів, які не бояться йти проти течії. Що, шлях Франкліна Рузвельта був усипаний трояндами? Значна частина великого бізнесу й політичної еліти виступала проти нього всі 12 років його президентства. Довелося пройти нелегкий шлях, подолати немислимий опір. Але інтелектуальна еліта у своїй більшості стояла поруч із президентом, забезпечила його кадрами й, головне, формулюванням стратегічних цілей і шляхів їхнього досягнення. У нас є інтелектуальна еліта, не гірша, ніж у інших. Трагедія країни полягає в тому, що ні політичній, ні бізнесовій еліті вона поки не потрібна. До Рузвельта, де Голля або Аденауера наші політики не доросли, але, що особливо смішно, багато хто з них вважає себе такими. Особливо перед телекамерами.
Автомобільний король Генрі Форд мав дуже багато забобонів: расових, національних, політичних. У старості він став шанувальником Гітлера, з яким зустрічався 1937 р. Але коли мова заходила про інтереси компанії, то ніякі забобони й фобії до уваги не бралися, лише ділові й професійні риси. З багатьма вищими співробітниками фірми він не вітався за руку, але незмінно дослухався до їхніх порад. Його вислів про підбір персоналу в Америці став крилатим. Якщо бракує глузду припинити bellum omnium contra omnes — війну всіх проти всіх, — то має бути почуття самозбереження. Адже є не лише відцентрові, а й доцентрові сили. І якщо другі перевершать перші, тоді й з’явиться перспектива, позначена другим ієрогліфом у слові «криза».
