Закон із «секретом»

Вже декілька останніх років деякі політичні сили в Україні та за її межами намагаються «проштовхнути» у Верховній Раді закон про статус міста-героя Севастополя. Президент України як гарант територіальної цілісності країни вже декілька разів накладав на цей закон вето. Лобісти закону, серед яких немає осіб, відомих як послідовні патріоти-державники, обурено запитують, чому, мовляв, Севастополь не має таких самих прав, як Жмеринка чи Шепетівка. Питають, хоча добре знають відповідь.

Згідно з нав’язуваним законом, Севастополь, де нині виконавча влада здійснюється міською державною адміністрацією, яка призначається й зміщується Президентом України, повинен дістати право обирати міського голову. Але лобісти свідомо вдаються до юридичних махінацій, намагаючись сидіти на двох стільцях. Вони вимагають визначити статус міста, свідомо ігноруючи той факт, що в правовому значенні Севастополь є не містом (таким же, як Жмеринка, Джанкой чи Керч), а одним із 27 регіонів України, в адміністративному розумінні таким же, як Одеська чи Херсонська область. Але в Одеській і Херсонській областях виконавча влада належить не міським головам, а державним адміністраціям. Якби Севастополь не був самостійним адміністративним регіоном України, а був частиною Автономної Республіки Крим (поряд із Бахчисараєм чи Євпаторією), то тоді мерський устрій був би цілком виправданим. Але в нашому випадку хочуть отримати мера не міста, власне, а... регіону, території, яка, крім, власне, Севастополя, включає до свого складу інші міста (Бєлокаменськ, Балаклаву, хоча формально вона й вважається районом Севастополя, а також декілька селищ і сіл). При цьому ніхто з лобістів закону не прагне, щоб Севастополь увійшов до складу АРК. Тобто дуже хочеться мати одночасно права і міста, і регіону.

Але й це не було б так страшно, якби не обставини геополітичного і військового характеру. Частина кордону Севастопольського регіону є одночасно кордоном держави Україна. Тобто, це прикордонна територія, де розташовано штаб Чорноморського флоту Російської Федерації і база російського флоту, де стоять бойові кораблі, де є летовища бойових літаків, військові містечка морської піхоти, танки, бронетранспортери, артилерія і ракети. Тобто місто Севастополь дуже істотно відрізняється від усіх інших міст країни. У Севастополі мешкають тисячі відставних офіцерів радянських і російських збройних сил, не кажучи вже про 16 тисяч військовослужбовців ЧФ РФ. Є також близько 20—30 тисяч власників російських паспортів і ще стільки ж людей, які мають як російський, так і український документ. Чорноморський флот займається не так специфічними військовими питаннями, але й активно втручається в усі аспекти життя українського міста, маючи власну друкарню, де друкується майже два десятки газет, основним захопленням яких є постійні нападки на Україну, маючи власне телебачення, могутні центри ідеологічного впливу, наприклад, Будинок офіцерів флоту, де діє безліч програм для цивільного населення Севастополя, Матроський клуб, а нещодавно пан Лужков спорудив у центрі Севастополя будівлю пишної архітектури, на якій величезними червоними літерами накреслено: «Дом Москвы».

Там також діє маса програм для місцевих мешканців, і було б наївно вважати, що пропаговані під егідою «Дома Москвы» ідеї істотно відрізнятимуться від тих, які проголошує Лужков. У Севастополі функціонує близько десяти філій ВНЗ Російської Федерації, де суспільно-політичні дисципліни викладаються за стандартами Росії. Інформаційний простір міста Севастополя перебуває під тотально домінуючим російським впливом, що є наслідком не лише російської активності, але й пасивності української влади.

За 17 років незалежності України в місті при байдужості офіційного Києва створено могутню антиукраїнську інфраструктуру ЗМІ, організацій, гуртків, навчальних закладів і т. ін. У потрібний момент за сигналом буде організовано той чи інший мітинг, з тими чи іншими гаслами і з різною мірою агресивності; його негайно буде висвітлено телебаченням Російської Федерації та місцевими проросійськими каналами. Функціонує цілий ряд фондів, таких як «Москва — Крым», «Москва — Севастополь» і подібні, які начебто перекачують гроші на благодійні та культурницькі акції, але це офіційно, а як там насправді — лише один Бог знає...

Припустімо, що в такій ситуації в місті буде обрано міського голову. Неважко передбачити, які саме сили в Україні й за її межами приведуть його до влади. Зрозуміло, що цей діяч буде відповідальним лише перед своїми спонсорами, а не перед Україною, яка втратить всі реальні можливості контролю і впливу в своєму місті. Вже зараз міська рада Севастополя створила режим найбільшого сприяння Чорноморському флоту Росії, одночасно постійно третируючи військово-морські сили України (блокуючи виділення землі для будівництва житла для українських офіцерів). Той же орган блокує будівництво єдиної в Севастополі української школи-колегіуму. З урахуванням усього цього, перехід влади в місті до міського голови означатиме, що всі процеси на даній території вже не будуть підвладні управлінню центральної державної влади. А якщо ще пригадати, що за спиною цього міського голови стоятиме російське військове угруповання, частини якого розкидані на території всього Севастополя, то ситуація може виявитися набагато гіршою, аніж за часів кримського президентства Юрія Мєшкова. Між іншим, і Ю.Мєшков, і О. Круглов, й інші проросійські діячі Криму досить відверто розповідали про ту величезну допомогу, яку їм надавав Чорноморський флот у їхній політичній діяльності. Ось, наприклад, що розповідав у квітні 1995 року російській газеті «Известия» про свою співпрацю з командуванням Чорноморського флоту Олександр Круглов: «...я з Балтіним (командувач ЧФ.— Авт.) уже радився. Він говорить, блокувати Севастополь — справа однієї години. Якщо щось, козаки не забаряться. А почнеться все з референдуму, так у нас домовлено» («Известия», 14 квітня 1995 р.).

Щоправда, тоді в них ще не було в Севастополі свого мера, що істотно ускладнювало підривну роботу проти України. А через тиждень після обрання Юрія Мєшкова «президентом» Криму, 7 лютого 1994 р. в штабі Чорноморського флоту відбулася його зустріч із командувачем, адміралом Е. Балтіним, де було досягнуто домовленість про підтримку курсу на збереження базування російського флоту в Криму і надання допомоги Мєшкову в його проросійській діяльності. Були також узгоджені списки кандидатів у депутати Верховної ради Криму нового скликання від Чорноморського флоту, куди були внесені кандидатури з найбільш антиукраїнською сепаратистською спрямованістю. З метою відриву Криму від України Мєшков намагався створити власні збройні формування і спецслужби. Але тоді ситуація була більш сприятливою для України: в Москві сиділо менш агресивне, аніж зараз, керівництво, і Мєшков не мав збройної опори.

Спираючись на підконтрольного їм міського голову, антидержавні сили в Севастополі можуть організувати провокацію будь-якого масштабу, проте масштаб визначатимуть не вони. Та й взагалі, це дуже дивна ідея — провести вибори міського голови в місті, де функціонує іноземна військова база. Чи будуть такі вибори чесними й справедливими? Питання риторичне... А наскільки глибоко Чорноморський флот Росії в Севастополі втручається у внутрішні справи України свідчить такий факт. Декілька років тому тогочасний командувач Чорноморського флоту адмірал Володимир Масорін відправив командувачеві ВМС України адміралу Михайлові Єжелю офіційний лист, в якому вимагав запровадити в газеті Міністерства оборони України «Флот України» політичну цензуру, заборонивши висвітлювати ряд тем. Цей список заборонених тем було представлено в листі й він стосувався міжнаціональних відносин у Севастополі, статусу російської мови в Україні, оцінок зовнішньої політики Російської Федерації і ще деяких питань. Натомість було запропоновано активно висвітлювати рік Росії в Україні, а в тому випадку, якщо українські журналісти не справляться, пропонувалася «братня допомога» журналістів офіційного органу російського ЧФ газети «Флаг Родины». До речі, статті автора цих рядків у «Флоті України» викликали особливе обурення російського флотоводця і прозорий натяк командуванню ВМС України на бажаність заборони на мої публікації.

Сьогодні у Верховній Раді України знову відчувається політична метушня з приводу цього закону. Особливу активність демонструє Партія регіонів, комуністи і блок Литвина, що абсолютно не дивує. Дивує участь у цій метушні Блоку Юлії Тимошенко. До речі, ватажок кримських комуністів Леонід Грач, розповідаючи з екрана місцевого телебачення про необхідність прийняття такого закону, заявив, що покладає великі надії на співучасть Юлії Тимошенко... Дійсно, Янукович, Литвин і Симоненко і без неї зможуть пропхати цей закон, але ось подолати вето Президента без голосів її фракції вони не зможуть.

Цікаво, що одним із найбільш ярих пропагандистів цього закону, який загрожує цілісності України, є одіозний депутат російської Держдуми Костянтин Затулін; настільки ярим і полум’яним, що закон цілком можна назвати затулінським. Вже один цей факт має би насторожити Ю.В. Тимошенко, якщо вона ще вважає себе патріотичним політиком. Чи варто їй після підозрілих газових домовленостей із Москвою, після сумнівного можливого кредиту з боку Російської Федерації (з неясними умовами), після передачі українських архівів під контроль комуністів у особі новопризначеної Кабміном на посаду шефа архівної служби України комуністки Ольги Гінзбург, після спроб протягнути російську мову як офіційну в закон про державну службу — брати на свої делікатні політичні плечі ще й затулінський закон? З лужковськими наслідками...

На цьому ж можна не лише втратити репутацію, але й голову зламати. В середині 90-х років минулого століття мєшковську «гарячу точку» в Криму високопрофесійно й без зайвого галасу ліквідував Євген Марчук. Все було виконано настільки ювелірно, що сьогодні багато хто з молодих кримчан навіть не здогадується, а старі — не можуть згадати, хто такий Мєшков. Але в нинішньому керівництві нашої країни державних діячів рівня Євгена Марчука, на жаль, немає. Так що, в разі прийняття затулінського закону рятувати Україну буде нікому...

Будь-які зміни до порядку здійснення виконавчої влади в Севастополі можна вносити лише після припинення функціонування на його території іноземної військової бази.