ЗАПИТАННЯ «Дня»

Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, телеведучий, екс-лідер УНА-УНСО:

— В Україні існує проблема з визначенням правих і лівих. У нас правими називають націоналістів. Націоналісти знаходяться зараз у жалюгідному стані, і актив всіх разом взятих націоналістичних організацій можна обчислити в дві-три сотні чоловік. Думаю, що ближчим часом це діло у нас буде трохи активізуватися, бо є відповідний ґрунт для нього і попит. Я ніколи себе не трактував як крайнє правого або націоналіста зразка 20—30 років. І тому особливо не відчуваю своєї провини за жалюгідність стану цих людей. Мені здається, їхня основна проблема в тому, що вони намагаються чіплятися за стилістику і фразеологію 20—30 років, а зараз все-таки вже третє тисячоліття, і націоналізм має бути іншим. Хоча сучасні українські націоналісти — це глибоко симпатичні люди, але поки що якось розширити свою діяльність їм не вдається. І я думаю, що майбутнього у існуючих крайнє правих сил немає. Мені здається, що зараз будуть актуальними релігійні об’єднання — типу православного талібану.

Олександр ДЕРГАЧОВ, політолог:

— Правий фланг, унаслідок кількох причин, у нас тримається за національну ідею, за протиставлення комуністам і лівим взагалі. Він не пропонує свого бачення економічних проблем, стратегії національного розвитку, а лише відстоює окремі цінності, в основному духовного і культурного напряму. У радикальних правих в Україні є майбутнє, але дуже скромне. У найбільш розвинених демократіях, у найбільш благополучних країнах радикальні праві партії мають 3% виборців. І це та ніша, яка існує, але її розширення малоймовірне і може бути пов’язане тільки з якимись драматичними подіями всередині країни, що важко прогнозувати і не можна бажати. Майбутнє націонал-радикалів в Україні не краще за їхнє сьогодення. Інша річ, що вони могли б зайняти свою нішу, спробувавши проникнути у маси. Зараз вони якоюсь мірою — річ у собі. Ряд обставин не дають їм спробувати стати більш помітними. А для країни важливо, щоб така спроба була, і щоб суспільство відреагувало на неї і визначило своє місце цим рухам. Разом з тим в Україні зараз на порядку денному загальнодемократичні завдання, зараз немає проблеми збереження державності, зміцнення суверенітету. Тепер треба говорити про те, яка державність і як зміцнювати суверенітет, підвищуючи ефективність управління і політичних механізмів.

Олексій КОРДУН, директор Міжнародного інституту порівняльного аналізу:

— Передусім, варто відзначити, що в Україні політичний спектр дуже спотворений, принаймні порівняно з тими шкалами оцінок політичних партій, які прийнято у розвинених європейських державах. Передусім це пов’язано з тим, що наші ліві є ультралівими порівняно з аналогічними європейськими партіями, і це зсуває весь політичний спектр ліворуч. І ті партії, які ми називаємо правими, часто в Європі називаються соціал-демократами. У зв’язку з цим і так звані ультраправі — це, швидше, праві у розумінні європейських та американських політологів. Крім цього, у нас поділ на правих і лівих відбувається за ознакою ставлення до нації. В Україні, як і в більшості пострадянських держав, ліві партії — це партії інтернаціоналістські, а праві — це ті, які стоять на національних або навіть націоналістичних позиціях.

До радикально націоналістичних партій в Україні можна віднести КУН, що входить до «Нашої України», УНА і додаток до неї УНСО, Соціал-національну партію України, яку часто порівнюють з фашистами. Раніше в Україні існував ряд інших партій яскраво вираженої правої спрямованості — одна з них, як не парадоксально, носила назву Українська народно-демократична партія (не плутати з нинішньою НДП), була ще Українська республіканська партія, з якої вийшло багато видатних політичних діячів.

Європейські національні держави пройшли етап політичних рухів, основою яких є рух за відродження окремої нації, у другій половині XIX століття — на початку XX. На жаль, Україна в той час не змогла пройти цей етап. Частково на Західній Україні ці процеси відбувалися у контексті загальноєвропейських процесів, але на більшій частині України вони виплеснулися під час російської революції і знову були викоренені. І тільки під час розпаду Радянського Союзу набули нового звучання. Очевидно, етап відродження національної самосвідомості все-таки повинна пройти будь-яка держава. Таким чином, Україна просто була приречена у певний період на відродження національних партій. Напевно, зовсім їхній час ще не минув, оскільки існує проблема формування єдиної української політичної нації, різниця між різними частинами України. Але чим далі Україна буде просуватися шляхом незалежного розвитку, тим більше на передній план будуть неминуче виходити політики і партії з прагматичними поглядами, які враховуватимуть інтереси не тільки титульної нації, але й говоритимуть про вільний розвиток усіх народів, які входять в українську політичну націю, український народ.