ЗАПИТАННЯ «Дня»

Петро ВОЛЬВАЧ, голова товариства вчених «Крим з Україною», академік Екологічної академії наук України:

– Сьогодні саме час обговорювати політичні проблеми вголос, але – і не на кухні, і не на майдані. Чому? По-перше, комуністи в 70—80-х роках, коли говорили про підвищення соціальної активності трудящих, насправді все робили для того, щоб цю політичну активність приспати. Тому ті, у кого ця активність не була приспана – говорили про політику на кухні, бо говорити про це правдиво більше було ніде. Зараз соціальна активність людей вже переросла кухонні масштаби, вона дійшла до інших крайнощів – вихлюпнулась на вулиці і на площі. Кричать, мітингують, сперечаються, навіть б’ються, а користі нема. Істина, як завжди, десь посередині – не на кухні, але й не на площі. Я прихильник серйозних аудиторій: місце політичних дискусій – газети, телебачення, Iнтернет, аудиторії вузів, депутатські зали засідань, «круглі столи», конференції та диспути.

Що стосується нинішньої опозиції – то на життя в Криму вона фактично не впливає, і її дій тут фактично не відчувається. Всі опозиційні структури в Криму надзвичайно слабкі: РУХи і «Наша Україна» тут розвинуті слабо, структури БЮТ та Соцпартії теж ледве розвинуті, послабшали і комуністи, чутно серед них одного Леоніда Грача, та й той опозиціонер не зовсім. Бо як відомо, хоч і перебуває в таборі опозиції, але виступає фактично проти її структур та ідей. Тому говорити про якийсь вплив опозиції на Крим було б великим перебільшенням.

Володимир МОГИЛЮК, завідуючий терапевтичним відділенням Червонозорівської медчастини, м. Кіровоград, ВАТ «Червона зірка»:

– Те, що називають опозицією, я для себе структурую. Приміром, червоної опозиції я не сприймаю абсолютно. Одначе, є політики, до яких я ставлюся нормально, в тому числі й серед так званої опозиції. Саме політики-особистості, а не політичні партії. Досвід «перебігання» депутатів з фракції до фракції, а також зміни сутностi деяких партій з переходом їх керма до інших осіб доводить, що назва партії сама по собі нічого не значить. Вважаю, не можна бути фанатом просто партії, як і опозиції загалом. Що ж до розмов на кухні, то саме їм я завжди надавав перевагу. Ясна річ, «кухні» в широкому розумінні – в кав’ярні десь, в колі знайомих. Вважаю, це нормально. Аби я вийшов на площу, мало б щось значне статися в державі чи регіоні. Для мене це крайнiй захiд.

Валентина БАСКЕНОВА, член правління Сумського товариства захисту прав споживачів:

– Коли у столиці проходили акції опозиції, мені довелося у справах їхати до Києва. Квитки було важко дістати. Я бачила людей, які їхали, щоб взяти участь у цих подіях. В основному це були люди похилого віку, які (вони самі зізнавалися) отримали за поїздку від зацікавлених осіб по 80 гривень і безкоштовні квитки. А ще – молодь, яка пиячила всю ніч. Зрозуміло, для чого потрібна молодь, вона швидше пожбурить камінь – на знак «протесту» — ніж пенсіонер. Але і багатьом пенсіонерам активності не позичати. Ні, приєднуватися до них бажання не маю. Дії опозиції в моєму особистому світогляді нічого не змінили. Я не довіряю подібній тактиці і тим, хто її втілює на майдані. Не думаю, що для нас, звичайних людей, щось зміниться на краще.

Сергій ДРУГАЛЬ, експерт агентства «Єдина система нерухомості Кіровоградщини»:

– Жодним чином не впливають. Як мовиться, немає такої проблеми. Хоча з десять років тому, коли навчався в інституті, я брав безпосередню участь в місцевих політичних акціях. Звісно, підтримував демократичні сили. Гадаю, в майбутньому моя участь в політичних процесах, принаймні місцевого масштабу, – річ цілком реальна. Я не любитель обговорювати політичні питання на кухні, і якщо колись знову їх обговорюватиму, то не в замкненому просторі (що від цього міняється?), а вже ліпше на майдані.

Дмитро ОСТАПЕЦЬ, різнороб на будівництві, м. Донецьк:

— Я взагалі із Західної України. До Донецька приїхав гроші заробляти: у нас в Тернопільській області люди сидять без роботи роками. Хто до Москви їде, хто на схід України, хто в Польщу і Чехію… І що для нас влада робить? Та нічого… Як бродяги, по всьому світу вештаємося. Я поважаю Ющенка, Тараса Чорновола бачив — гарний мужик… Нібито вони — опозиція. Та тільки ж як пересядуть у крісла нинішньої влади, так самі такими ж стануть. Тому я собі голову політикою не забиваю. Раніше цікавився, на щось сподівався, а зараз вже не до того. Сім’ю годувати потрібно — у мене дружина і дочка в Тернополі… Так що не до мітингів мені.

Степан ТУРОВЦІЙ, директор СП «Фек Конвектор Україна», м. Ужгород:

– Конструктивні ідеї опозиції можуть позитивно впливати на розвиток демократичних процесів. Я поки що конструктивності не відчуваю. Про політику треба говорити не на кухні чи майдані, а в місцях, відведених для цього.

Олександр МАЛИХІН, викладач історії державного коледжу, м. Донецьк:

— Власне, що таке опозиція? Це коли одна сторона протидіє другій, оспорюючи ті чи інші методи вирішення проблем, що нагромадилися в державі. Опозиція обов’язково повинна бути в демократичній державі, оскільки без протидії влада швидко може стати тоталітарною. У Європі опозиція дуже сильна: до її думки прислухаються, і що найголовніше — опозицію не душать, оскільки розуміють її значення. Я взагалі політично нейтральна людина. Моя справа — розібратися в ситуації і допомогти розібратися моїм підопічним, які ставлять мені запитання про політику щодня. Так що помиляються ті, хто уявляє нинішнє покоління сірою масою, яка нічим не цікавиться. А моє завдання — не розставляти акценти направо і наліво, а просто видати інформацію до роздумів. І на мене не зовсім діють різні політичні лозунги нинішніх опозиціонерів і їхні вимоги до діючої влади. Все це вже було. А тому нудно… А на мітинги сам не ходжу і своїм учням не раджу. Нехай краще уроки роблять і здобувають професію.

Леонід ЛИСИЙ, відставний підполковник СБУ, м. Хмельницький:

– Дії так званої опозиції я категорично не сприймаю. Бо вони спрямовані на розвал держави. Опозиція поводиться, наче слон у посудній лавцi. Мета не може виправдувати будь-які засоби. Це – не опозиція. Що їх об’єднує? Ненависть до Кучми, прагнення взяти владу за будь-яку ціну.

Тому я займаю активну позицію проти такої опозиції. На мітинги, які вона проводить, ходив. Як сторонній спостерігач. Аби зайве переконатися, що вони не такі, якими себе показують людям. Газета «День», яку я дуже поважаю, останнім часом трохи написала про гіркі плоди місцевої політики. А саме: про ситуацію на речових ринках, про те, що місто стало вотчиною одного клану і т. ін. Це – сумна правда. Якби гроші йшли не у чужі кишені, то у Хмельницькому було б загальне благоденство. Такий висновок роблю у розмовах із своїми друзями, знайомими. Чи то, як ви кажете, на кухні, чи то в публічних місцях. Шкода: газета «День» мало уваги звертає на те, що робиться на місцях. Адже склалося так, що центральна влада, змушена виправдовуватися, послабила увагу до місцевих правлячих еліт – ті не відають, що творять. Та це – не докір газеті. Бо інші ЗМІ ще менше говорять, показують і пишуть правди про життя в регіонах.

Микола АВДІЄНКО , підприємець, м. Суми:

– Ви подивіться, хто у нас ходить на мітинги. Переважно це пенсіонери. Іншими словами — люди, яким нічого втрачати. Погаласують і, може, їм легше стане, коли висловлять наболіле.

У нашій державі дійсно треба багато що змінити, в першу чергу в економіцi. Але не думаю, що тут допоможуть вуличні акції. Ні, я на мітинги не ходжу. По-перше, не маю часу – мушу працювати. По-друге, хоч багато чим і не задоволений, але кричати про це, щоб завтра податкова на мене «наїхала»... Місто ж у нас невелике.

Я і мої друзі дорожимо своїм бізнесом, вкладаємо туди багато праці, і розвивати його в сучасних умовах непросто. Допомоги від держави не чекаємо — хай би хоч не заважала. Так що...