Застереження Досвіду

Деякі аналітики, активно коментуючи нинішні політичні перипетії та їхні наслідки, кажуть про те, що наша країна нині переживає тимчасові уряди, звідси, мовляв, і всі кризові, в тому числі й економічні негаразди.

А ми, у свою чергу, говоримо, що Україна сьогодні — країна парадоксів, і, ймовірно, в цьому також слід шукати причини наших поразок. Чому країна парадоксів? Тому, що, по- перше, у нас за чітко означеного народного бажання мати відкриту й прозору владу представники цієї самої влади, чудово знаючи про це, ключові для долі держави рішення приймають, як правило, за щільно зачиненими дверима високих кабінетів. По-друге, за наявності загостреного громадського прагнення справедливості часто-густо електоральні рейтинги тих, хто тим чи іншим чином переступив межу закону (моралі) на порядок вищі за рейтинги якщо не чесних людей, то, щонайменше, тих, хто має свою позицію і не зраджує її. Такі люди не затребувані в сучасній Україні і опиняються на політичному узбіччі, але про це чомусь ніхто не бажає говорити вголос, так само, як і про те, що принцип політичної доцільності й родинних зв’язків заміняє собою професійні критерії під час формування «двигуна» країни — уряду. Питання: хто врешті натисне на «гальмо» — лишається відкрите...

Коли немає іншого способу дізнатися, куди зараз вести державу, необхідно звертатися до історії, — переконаний перший прем’єр-міністр незалежної України Вітольд Фокін, який днями був гостем нашої редакції. І ось — черговий парадокс, що полягає в тому, що нинішня влада не просто не враховує уроків минулого — навіть не звертається за порадою до тих, хто, у принципі, робив найскладнішу роботу — по крихті, по цеглинці, по слову, по жесту, по ділу закладав підмурок нинішньої незалежної та суверенної, демократичної, соціальної та правової держави — України. Про парадокси політичної сучасності, невраховані уроки українського минулого і не лише — в інтерв’ю «Дню» розповів Вітольд Фокін.

— Вітольде Павловичу, ви були першим прем’єром у координатах незалежної України, хотілося б у нашій бесіді, як кажуть, торкнутися пунктирних точок. І почати з цитати Леоніда Макаровича Кравчука, від якої, відверто кажучи, мурашки по шкірі. Можливо, це було сказано в емоційному пориві, та менше з тим. Зокрема, Леонід Кравчук сказав: «Якби я знав у Біловезькій пущі, що в Україні буде така політика, то я, скоріш за все, відрізав би собі руку». Як ви оцінюєте ці слова й чи були колись у вас схожі емоції?

— Вважаю, слова ці Кравчук вимовив зопалу і не без лукавства. Люблять політики умовний спосіб. Адже він не випадково свою книгу назвав «Маємо те, що маємо». Стосовно мене, хочу нагадати, мені довелося бути не лише першим прем’єр-міністром незалежної України, але й останнім головою Ради Міністрів України радянської, соціалістичної. Я приймав естафету начебто як сам від себе. І схожі емоції у мене дійсно виникали, але зовсім з іншого приводу. Перебуваючи у стані крайнього роздратування, я якось сказав: «Якби знати, до чого призведе моя відставка, ні за що не склав би повноважень». Річ у тім, що це рішення я приймав після того, як досягнув пенсійного віку, і пан Плющ, тодішній голова Верховної Ради, прийняв мої умови — зберегти уряд, який я очолював, в повному складі. Адже згідно з Конституцією добровільне складання прем’єром своїх повноважень не веде до відставки всього уряду. Шкода, обіцянки політиків — річ ненадійна. Вслід за мною Парламент проголосував за зміну всього Кабінету. Це було грубою помилкою, яка призвела до драматичних наслідків. Я гадаю, що це був останній уряд України, що складається з фахівців високої кваліфікації та моральності.

Причин, що спонукали мене на такий крок, було кілька, та головна — прагнення найближчого оточення президента якомога швидше вийти з рублевої зони, дистанціюватися від Росії й інших держав СНД. В. Гетьман, Д. Павличко, А. Ємельянов та інші вбачали в цьому обов’язкову умову становлення молодої незалежної держави. Їх можна зрозуміти: національна валюта була справді вкрай необхідна, проте мить для цього було обрано невдало, не дозріла ще ситуація, а незрілий продукт вживати не лише не дуже приємно, але й небезпечно, можна нажити «дизентерію» (що згодом і сталося).

Власне, й самої гривні тоді ще у природі не було. Історія її виготовлення, як відомо, має відверто кримінальний відтінок, дехто істотно нагрів на цьому руки. За відсутності гривні функції грошей мої опоненти мали намір покласти на купони, з чим я був категорично не згодний. Не приховував і не приховую, що саме я є батьком цього платіжного засобу, покликаного, передусім, захистити внутрішній ринок країни від рублевої інтервенції, а точніше від розграбування. Купон, не будучи забезпеченим національним статком і не будучи засобом накопичення, мав тільки супроводжувати рубель, як почесний ескорт, підтверджувати, що товар або продукція, вироблена в Україні дає переважне право її придбання громадянам України. Згадайте, який високий був авторитет купона взимку 1992 року. За нього давали чотири-п’ять рублів, 0,62 долара. За нашим задумом Україні потрібно було перебувати в рублевій зоні доти, доки не видохнуться емісійні можливості Центробанку, а потім, несподівано для всіх, можна було заявити про перехід на національну валюту, вільну від будь-яких боргових зобов’язань. Така гривня цілком могла б стати вільно конвертованою. Говорити про це з трибуни Верховної Ради, сподіваюся, зі зрозумілих причин, було не можна. У наші плани були посвячені далеко не всі, суворо дотримувалася конфіденційність. Коли в січні 1992 року Україна ввела свою власну, першу на пострадянському просторі готівково- грошову одиницю, зберігши в безготівковому обігу загальносоюзний рубель, ефект був колосальний.

— І ось тут настав дивний тоді для багатьох парадокс: ви запропонували своєрідні ерзац-гроші для незалежної країни, коли від вас, можливо, мало хто цього чекав.

— Практично ніхто. Знав про це, звісно, президент, міністр фінансів А. Коваленко, О. Слепичев, В. Пинзеник, які активно працювали разом зі мною, та ще п’ять-шість осіб. Все це стало вже надбанням історії, однак мало хто гідно оцінив цей маневр. Поміркуйте, адже емісійний банк знаходився тоді в сусідній державі, Національний банк України відчував найгостріший дефіцит рублевої маси, її випрошувати доводилося буквально ставати навколішки. Водночас наші сусіди приїжджали до України з валізами грошей і, роздуваючи ціни, закуповували буквально до останку споживчі товари, промислову продукцію тощо.

У своїх спогадах Єгор Гайдар наводить мої слова: «Який сенс боротися з бюджетним дефіцитом, коли друкарський станок знаходиться в чужих руках?»

— Бо тоді був спільний рубель?

— Ну так. І за нашими задумами він, відходячи в небуття, мав прийняти на себе всі наслідки гіперінфляції. До того ж, перед нами стояло ще одне надзвичайно важливе завдання: створити об’єктивні умови для майбутньої приватизації. Треба було привести у відповідність реальну вартість основних фондів із величезною грошовою масою, що рухалася країною, щоб той, хто приватизуватиме промислові й інші об’єкти, викладав за них справжні гроші, а не папірці. Відтоді минуло понад 15 років і час показав: купон успішно впорався з відведеною йому роллю. А те, що після 1992 року купони стали обростати нулями, і гаманець із мільйонами доводилося возити на возику, то це, вибачте, не моя провина. Все це відбувалося вже без моєї участі.

— З ерзацом нашим друзям, партнерам, сусідам стало очевидно, що Україна має намір будувати свою державу і захищати свої інтереси.

— Звичайно. Кращим свідченням того, що ти робиш правильно або навпаки неправильно є оцінка, яку ти чуєш від своїх опонентів. Я знову відсилаю вас до мемуарів згаданого Гайдара, в яких він нарікає, що саме через Фокіна Росія знайшла свою грошову незалежність значно пізніше, ніж Україна, і що пов’язане це було, до того ж, із дуже потужнім інфляційним вибухом. Він мені закидає те, що Україна взяла курс на «м’який варіант» входження в ринок, максимально використовуючи необмежені емісійні можливості, тоді як Росія проводила вкрай жорстку фінансову політику. Ну, що сказати, для мене його злі слова звучать як комплімент.

На жаль, не все з задуманого вдалося реалізувати. Політики, які перебувають у стані тривалої ейфорії та слабо знаються на економіці, почали вести запеклу боротьбу за якомога швидший вихід із рублевої зони. Тоді на Л. Кравчука мав великий вплив Д. Павличко — чудовий поет-пісенник, та, відверто кажучи, слабкий економіст. Під його натиском у березні був підготований відповідний проект указу. Мені вдалося переконати Леоніда Макаровича його не підписувати. Чергова спроба покласти на купон не властиві йому функції грошей була здійснена у травні, й після гострої дискусії указ знову був відкладений. Ну, а у вересні, під час мого перебування у Криму, це сталося. Розуміючи, що здійснюється помилка, і не маючи можливості їй запобігти, я подав прохання про відставку.

— Вітольде Павловичу, хотілося б дізнатися, чи бачите ви походження сьогоднішньої інфляції та механізми її подолання?

— Інфляція — один з основних показників погано керованої, хворої економіки. У нашій державі політика підім’яла її під себе. Біля економічних важелів управління повсякчас опиняються люди некомпетентні, висунуті на посаду за квотою однією з політичних сил, без урахування їхньої професійної підготовки та досвіду. На одному з інтернетівських сайтів я натрапив на інформацію, що головою одного з профільних комітетів Верховної Ради стала людина, яка за кілька років стала заслуженим митником України, а заслуженим юристом — ледве чи не до отримання диплома про освіту. Просто профанація якась. А економіка, на якій нібито всі знаються, — надзвичайно складний механізм, керувати яким дано не кожному. Її треба знати.

В Україні отримала розвиток прихована форма безробіття, кількість робочих місць, особливо високооплачуваних і престижних, постійно скорочується. Все більше людей знаходять собі застосування у сфері обслуговування, наприклад у торгівлі. Погляньте, скільки вчителів, інженерів, юристів змушені заробляти на хліб, займаючись дрібнооптовою торгівлею. Кожний другий, третій «товкач» із вищою освітою, а скільки молодих, фізично міцних, накачаних парубків працюють не в шахті, наприклад, а зайняті в охороні, працюють водіями у чиновників і бізнесменів. Скільки вродливих українок репродуктивного віку роз’їхалися по всьому світу в пошуках пристойного заробітку. Таке суспільство переживає занепад. Зростає кількість тих, «хто з ложкою», а тих, хто створює матеріальні цінності, все менше. Таку втрату можна було б компенсувати за рахунок зростання продуктивності праці, але цього не відбувається. Тому суспільний валовий продукт тане щороку. За законами навіть не економіки, а логіки, при цьому має скорочуватися фонд оплати праці, та цього жодний уряд допустити не може. Інакше — похід шахтарів на Київ. З тієї ж причині не можна надовго затримувати зарплату і виплату пенсій. Що при цьому робить влада?

— Вмикаються друкарські станки і ринок заповнюється грошима неповноцінними, що неабияк схудли, не відображають реально матеріалізовану працю?

— Кошти, отримані від приватизації, використовуються на покриття дефіциту споживчого бюджету;

— Вводиться драконівське оподаткування, яке душить дрібний і середній бізнес. Характерно, що великі корпорації та фінансово-промислові групи при цьому не страждають, оскільки покращують свої справи за рахунок повернення ПДВ (як правило, за хабарі);

— Не в повному обсязі надходять кошти на підтримку та розвиток інфраструктури, обдираються місцеві бюджети, до абсурду скорочується фінансування армії, галузей науки, культури, освіти. Все це носить не тимчасовий характер, а стає нормою.

Це далеко не повний перелік причин інфляції. Чи можна її подолати? Загалом — так. Але це справа не одного дня й не одного року. Видно, це розуміє прем’єр-міністр, говорячи, що антиінфляційні заходи дадуть перші результати не раніше, ніж через півроку. Але усувати треба причини, а не боротися із наслідками. Дуже не просто поєднувати командні методи управління економікою із законами ринку, але альтернативи немає.

В першу чергу необхідно повісити амбарний замок на друкарський станок. Вибачте за риму. Поступово відроджуючи власне виробництво, насичувати внутрішній ринок на 70—80 відсотків вітчизняною продукцією. Попутно зазначу, розмови щодо вступу до ВТО вмить зніме усі проблеми та відкриє шлях до благополуччя, — розповсюджений міф, не більше. Імпорт та експорт мають бути збалансовані. Процвітає країна, в якій експорт переважає над імпортом. А уявіть, які у нас можливості для зростання обсягів продукції на експорт? Загинайте пальці. Замало? А як же ми міркуємо скласти конкуренцію імпортерам? Адже це тільки на перший погляд шлях до достатку. Вітчизняний виробник, на жаль, не в змозі змагатися із зарубіжним налагодженим виробництвом, де темпи оновлення, реновація досягають 10—15 відсотків, а в Японії ще більше. А у нас фізичний знос основних виробничих фондів в окремих галузях перевищує 50 відсотків, про моральний годі й говорити.

Відкриваючи ворота до свого внутрішнього ринку, ми лише посилимо відтік власного капіталу, будемо інвестувати конкурента. Пробачте за грубість, але нам не можна безоглядно сунутися «суконным рылом в калачный ряд», треба вибирати собі партнерів невибагливих, у яких ми можемо виграти або, принаймні, не програти.

Я добре знав людину, яка була міністром фінансів Франції наприкінці 80-х років. П’єр Береговуа був розумним, авторитетним державним діячем вищого рангу. Але коли виникли підозри, підкреслюю, тільки підозри на те, що він зробив якомусь підприємцю послугу, а потім позичив у нього на будівництво будинку якусь суму, він просто пішов із життя. Застрелився. А у нас? А у нас міністр з панночкою за народні кошти злітав у Париж і попався. Ну що ж, буває, не він один. Та що тут закрутилося?! Розгорнулася запекла боротьба щодо його реабілітації. У неї включилися народні депутати, державні діячі, найдорожчі адвокати намагаються його «відмазати». Здавалося б, попався — будь чоловіком, відшкодуй украдене та з достоїнством прийми покарання. Так де там, рідкуваті на розправу стали начальники.

— Вітольде Павловичу, ви ж добре знаєте Віктора Пинзеника, ви його, скажемо так, благословили на економічну діяльність в уряді. Може сьогодні є сенс йому щось порадити й в антиінфляційній політиці?

— Та нікому не потрібні мої поради. Щоб ними скористатися, потрібна сильна політична позиція та підтримка суспільства. Наш політикум переслідує інші цілі, ведеться маніакальна боротьба за владу. Пинзеник сам досить досвідчений, кваліфікований фінансист-монетарщик. Саме ці його якості привернули до себе увагу, коли його було запрошено до Києва зі Львова. Відрізнявся він і здатністю переконувати, йому важко було нав’язати свою волю. Відверто кажучи, я не впізнаю Віктора Михайловича. Він нагадує мені стреноженого коня: рухатися може, а скакати... нажаль ні. Проте, я можу й помилятися.

— А як ви думаєте, які причини сьогоднішніх інфляційних очікувань і, власне, вже безпосередньо процесу. Ви сказали що це почалося рік- два тому. З чого почалося, з яких тенденцій?

— Знаєте прислів’я: «Що посієш, те й пожнеш»? Так ось, у наших умовах воно не застосовується. У нас той, хто сіє, як правило до жнив не доживає. Уявить, скільки урядів змінилося після 1992 року? При такій «стабільності» ніхто не відповідає за рішення, що приймаються, а «доїдає кашу», зварену попередниками. В основі всієї діяльності урядів — прагнення утриматися в сідлі, перемогти на виборах, забруднити попередників. Економіка не скатертина-самобранка, спожити можна лише те, що вироблено. Нехтуючи цим законом, кожна чергова влада заграє з народом, потенційним виборцем, починаючи з продуктових наборів та підкупу мітингувальників, до маніпуляцій із соціальним захистом населення. Наприклад, народу обіцяно створити п’ять мільйонів робочих місць. Добре це? Ще як добре! Але при цьому, ніхто не спромігся підрахувати, що якщо на створення одного робочого місця у виробничій сфері витратити 10—12 тисяч доларів, то за п’ять років на подібні цілі знадобиться 50 мільярдів. Це реально? Візьміть доплату за новонароджену дитину. Кожна із політичних сил намагається випередити одна одну. Одні пропонують 800 гривень, другі — 2000 гривень, а треті взагалі 8000 гривень. Чи для цього є можливості? Чи дозріли економічні умови для повернення заморожених внесків? А субсидії молодим сім’ям на будівництво житла? А розмови про створення професійної армії? А стипендії студентам? Звичайно, хотіла б душа до раю, та гріхи не пускають. Не в останню чергу на стан економіки впливають жахливі витрати на утримання апарату управління, депутатського корпусу, некорисних, надуманих суспільних інститутів. У мене, у прем’єра, було три помічники, двоє охоронців і жодного радника. А сьогодні, у позаштатного міністра, народного депутата десятки помічників, референтів, радників та цілий взвод охорони. Бідні, кого вони так бояться?

— Це підігріло процес, але чи у цьому причина?

— Ну, як же, це ті тенденції, про які ви питаєте. І вони важким тягарем навалюються на плечі платників податків, ведуть до знецінення грошей, зростання дорожнечі, викликають інфляцію. Рік, по суті тільки розпочався, а показники інфляції наближаються до рівня, запланованого на рік. Не люблю робити прогнози, але, як виключення, ризикну передбачити, що до кінця року вона перевищить 18—20 відсотків. Люди, в масі своїй, виснажились, обносилися, опускаються нижче за поріг бідності. Зрозумійте їх, адже інфляція б’є передусім по їхній кишені. Не хочу навіть думати, що чекає українську економіку, якщо Росія приведе у виконання свій намір радикально підвищити ціну на газ. Адже це заплановано.

— Тут, очевидно, варто повернутися до більш широкої системи координат. Ви сказали, що народ збіднів, обносився, і таке інше. Така довгоочікувана 1000 гривень є свого роду психотерапевтичним засобом політиків. Однак, як не пригадати те, що попереднє десятиріччя було десятиріччям «стабільності»: був один президент, який часто любив говорити, що економіка повинна йти попереду політики. І, ймовірно, це десятиріччя варто оцінити — адже воно проходило під гаслом «стабільність». Звідки у такому випадку, взялися збіднілі люди, які моляться на тисячу, чим відразу підігрівають інфляцію?

— Ця тисяча тільки одна з причин і не найголовніша. Щодо «стабільності», то до неї треба ставитися критично. Прагнути треба не взагалі до стабільності, а до позитивних тенденцій, що стабільно розвиваються. Якщо стабільним залишається важке становище, то на якого біса вона потрібна? Є медичне формулювання: «стан хворого стабільно важкий». Нещодавно пройшла інформація, що за минулий рік деякі вітчизняні мільярдери подвоїли свої статки і увійшли до рейтингової таблиці світових олігархів. Звичайно, це великий поступ, шкода тільки, що він ніяк не відбився на становищі іншої частини населення. Питома вага бідних в суспільстві зростає стабільно.

— А наскільки сьогодні може український народ, що перебуває у стані, про який ми говорили вище, бути замовником ефективної політики?

— Пропоную пригадати запитання, яке в рік свого прем’єрства ставив Л. Кучма: «Яку державу ми будуємо?». Прийшов час відповісти на нього.

Україна є одним із суб’єктів світової спільноти. За останні десятиріччя геополітична карта світу зазнала безповоротних змін, змінився і сам підхід до побудови держав: зменшується державний сектор економіки, стверджується неолібералізм, слабшає державна влада в багатьох країнах. Наша молода держава внаслідок об’єктивних, але часто густо суб’єктивних причин, не зуміла сформувати повноцінні державні інститути і, «щоб не сушити свій дворянський мозок», дедалі частіше передає їх функції міжнародним, громадським і міждержавним організаціям, (таким, як СОТ наприклад) і транснаціональним корпораціям. Керується принципом «вот приедет барин, барин нас рассудит». Ось саме тому, такий великий інтерес виявляють до України наддержави США і Росія, та й все європейське співтовариство. Вони бачать, як погано ми керуємо країною, і тим самим, становимо загрозу світовій безпеці. Наша держава, що постійно декларує свою прихильність демократії, насправді має владу, яка живе абсолютно відокремленим від народу життям. Між народом і «владою» прірва, яка поглиблюється щорічно. Яким замовником ефективної політики може бути народ, позбавлений навіть права бачити обличчя депутатів, за яких він голосує? У нашому суспільстві немає, і не може бути єдності. Солідарність і згода існують тільки між політикумом і могутніми фінансово-промисловими групами. Проте, це більше схоже на змову. За обопільною домовленістю вони спільно використовують бюджетні кошти, укладають міждержавні угоди, часто невигідні Україні, але які є золотим дном для окремих корпорацій. Створюючи подобу боротьби, вони зрештою, цілком узгоджено проводять приватизацію, отримуючи хороший прибуток. Що залишається від панського столу — йде на покриття дефіциту споживчого бюджету, щоб хоч якось придушити назріваючий в народі протест. Це влаштовує всіх і створює видимість стабільності. І не випадково, стратегічна, як її називають, програма будь- якого уряду, чи то «Український прорив», «Курс радикальних реформ», «Білий потік», «Курс на євроінтеграцію» не містять обгрунтованих довгострокових цілей і способів їхнього досягнення. А головне, немає навіть натяку на відповідальність за виконання програми.

Вважається, що глибока політична криза бере свій початок з 2004 року. На мій погляд, це не так. Просто айсберг підсплив до цього часу. Але я згодний з тим, що особливо зухвало стали діяти представники всіх «гілок влади» в останні місяці. Більшість рішень ухвалюється в квазіправовому полі, а цинізм стає нормою поведінки. Нікого вже не дивують і порушення положень Конституції. При цьому, нікого не насторожує, що зовнішньополітичний курс держави веде по суті до обмеження суверенітету, за який так одностайно проголосував народ 1992 року. І нікого не цікавить волевиявлення народу.

Розпочався процес підготовки нової Конституції. Питання це виходить за рамки нашої бесіди, оскільки заслуговує на особливу увагу. Скажу лише, що Конституцію не можна переписувати щорічно. Одне з головних призначень Конституції викликати в народі повагу і довіру до держави і влади. У новій Конституції має знайти відображення мета держави, її зобов’язання перед суспільством: забезпечити національний індекс людського життя, куди входять тривалість життя, освітній рівень, реальні доходи на душу населення, збільшення вільного часу трудящих, зростання народжуваності і здоров’я нації. Зрозуміло, що це не вартуватиме ламаного шеляга, якщо не буде створено механізм реальної відповідальності за виконання своїх зобов’язань. Тільки так народ може стати замовником ефективної політики, про яку ви говорите.

— Нинішні умови, погодьтеся, закладалися ще за тих часів, коли ви були прем’єр-міністром і коли перестали їм бути — 1991, 1992, 1993 роки. Пам’ятається у вас був особливий підхід до приватизації? У своїх мемуарах Леонід Кучма критикує ваш підхід і говорить, що мовляв, якби країна пішла іншим шляхом, то ми б мали економіку дрібних крамарів. Цікаво було б почути ваш погляд з приводу розбіжностей в приватизаційних питаннях, адже нинішній каркас — хто і що вирішує в Україні — залежить від того, хто, яким шляхом, і якого походження отримав тоді гроші.

— Слова Леоніда Кучми щодо дрібних крамарів ефектні, але не ефективні. Я вже згадував про те, що мільярди наших промислово-фінансових груп аж ніяк не привели до благополуччя і не відкрили шлях до соціального поступу. Не дивно, адже левова їх частка розміщена в зарубіжних банках і працює на чужу економіку. Я і зараз упевнений, що було помилкою, здійснити роздержавлення такими темпами і в таких масштабах. «М’який» варіант, що передбачає поступове скорочення державного сектора, — кращий. Новий характер виробничих відносин потребував адаптації. Найбільш прибуткові підприємства мали б на якийсь період залишатися у власності держави, деякі з них взагалі не можна приватизувати. Потрібно було завершити роботу щодо переоцінки основних фондів, привести їхню вартість у відповідність з реальною. Власне, саме через цю концепцію, я і був незручний багатьом, хто мав доступ до великого капіталу, кредитним ресурсам, хто міг і використав адміністративний ресурс. Але уявіть, я ні про що не жалкую, життя вже доводить, хто з нас мав рацію. І я не маю потреби каятися за свою діяльність, як радить пан Юрій Костенко. Це йому, розкольнику і політичній шістці в будь-якій колоді, слід відмолювати гріхи, або хоча б поцікавитися, хто і коли підписав нульовий варіант при розподілі зарубіжної власності СРСР. Ті, чиєю думкою я дорожу, знають, яку позицію я мав у переговорах, які умови солідарної відповідальності пропонував, і якою підтримкою країн СНД користувалася тоді позиція України в цих питаннях.