Зацікавленість в «іншому»

На грунті тривалих політичних баталій та економічних проблем релігійна тематика у ЗМІ вже тривалий час відступає на задній план. Це не означає, що розмови про релігійне життя взагалі зникли з газетних шпальт та екранів, але зменшення зацікавленості є очевидним. Прикладів цьому багато. Зокрема, після виборів та інтронізації нового патріарха РПЦ (події, безсумнівно, вагомої як для українських прихильників цієї церкви, так і для їхніх опонентів) вітчизняні мас-медіа дуже мляво прореагували на перспективу змін у православному світі. Можна було спостерігати окремі кадри телетрансляції, невеликі інтерв’ю, але до публічного обговорення події справа не дійшла. У політичних ток-шоу не з’являлися експерти, кількість аналітичних статей чи просто виступів була дуже й дуже малою.

Можливо, така реакція є цілком природною. Не варто чекати суттєвих зрушень від загалом консервативного православ’я, здається багатьом журналістам і експертам. Але в релігійному житті, як безпосередньо українському, так і пов’язаному з Україною, відбувається ще й багато інших подій, велика частина з яких все ж знаходить своє відображення у ЗМІ. Щоправда, чим далі, тим рідше. Чергові земельні конфлікти в Криму, у яких багато хто вбачає релігійне та етнічне підгрунтя, відверто ангажована боротьба із сектантством, суперечки навколо права власності на храми... Неважко помітити, що ці, здавалося б, релігійні явища, знаходять своє відображення у конкретних економічних і політичних категоріях. Отже, хоч як це парадоксально, «релігійними» вони є вельми опосередковано. Оскільки духовне життя вибудовує складну систему взаємин між особистістю та соціумом, суб’єктивні, «людські» чинники зберігають свій вплив і значення навіть в умовах прагнень до сакральних релігійних ідеалів.

У багатьох країнах світу значна соціальна напруженість призводить до тотального використання релігії з політичною метою (наприклад, т.зв. релігійний тероризм), посилення міжрелігійної ворожнечі. У інших країнах, де мають вплив інші чинники, економічні негаразди часто були фактором секуляризації та послаблення соціально-політичного впливу релігійних організацій.

За умов інформаційного суспільства суттєву роль у побудові (або зламі) релігійних стереотипів відіграють ЗМІ. Проте для конкретної особи та її світогляду часто найважливішим є персональний досвід, її власне ставлення до представників інших віросповідань на побутовому рівні, який займає важливу частину людського існування. Який же погляд на релігійні явища — як буденний, так і журналістський та експертний — можна вважати конструктивним саме з позицій толерантності та взаємоповаги?

На відміну від багатьох країн колишнього СРСР, рівень релігійної свободи в Україні є дуже високим. Ліберальність нашого законодавства у сфері релігії є загальновідомою. Дечому можуть повчитися у нас і країни Західної Європи. Можливо, далася взнаки позиція влади, яка тривалий час не втручалася у релігійні процеси взагалі, можливо, релігійна різноманітність одразу сприйнялася як незмінна данина часу. Багато релігійних діячів та експертів наголошують і на природній віротерпимості українців, на повазі до поглядів «іншого». Проте, на жаль, так думають далеко не всі. Не прагнучи до полеміки, спробуємо відповісти на прості запитання: а якою може бути толерантність взагалі? Релігійна вона як цінність чи світська?

Безперечно, толерантність є виявом певного ставлення до інших. Це ставлення може бути байдужим, коли нам «абсолютно все одно», хто у що і як вірить. Чи можна вважати таку позицію виявом толерантності? Мабуть, ні. Щойно «інший» перетне сферу нашого інтересу, релігія чи конфесія, до якої він належить, може стати для нас лютим ворогом і зосередженням зла. Власне, ця ситуація і буде іспитом на толерантність.

Наступна позиція — користь. Ми любимо «іншого» тому, що він приносить нам вигоду. Так, політичні діячі часто підтримують релігійних — доти, доки їхні зацікавлення збігаються. Пошук вигоди — справа дуже нетривка. Щойно толерантність стане «неприбутковою», про неї забудуть. Проте розбудова громадянського суспільства неможлива без уявлення про взаємну користь від толерантності й любові до ближнього. А тому «корисливу толерантність» не слід сприймати в однозначно негативному світлі. Прагматична віротерпимість є такою ж невід’ємною даниною, як і всі інші цінності секуляризму.

Але найвищим рівнем віротерпимості є небайдуже зацікавлення в «іншому», тобто свідома толерантна позиція, мотивована не бажанням користі чи незнанням, а справжніми ціннісними орієнтирами. Якщо сприймати її як ознаку євангельської «любові до ближнього», то, очевидно, можна вважати її не лише світською, а й релігійною аксіомою. Немає сумніву, що представники кожної релігійної громади завжди будуть вважати свої ідеали більш істинними за всі інші. На фоні діалогу між конфесіями буде існувати й значний рівень полеміки та взаємної критики. Вочевидь, у питаннях віротерпимості (особливо побутової) завжди триватиме боротьба між мінімумом та максимумом, «нульовою толерантністю» (фактично прямою ненавистю) й визнанням усіх і всього.

Але перед кожним віруючим, який входить у полірелігійне середовище, завжди існуватиме дилема. З одного боку, разом зі своїми одновірцями він переконаний у правоті своїх релігійних поглядів. З другого боку, ніхто не може (і не повинен) змушувати віруючого визнавати частку правди за поглядами «інших» — це його власний, свідомий вибір, навіть невід’ємне право. Звичайно, за умов тотального релігійного номіналізму (особливо в традиційних релігійних конфесіях) формальний сповідник релігії сам оцінює істинність тих чи інших переконань. Але і для «номінального», і для «реального» віруючого (поняття, зрозуміло, дуже умовні) варто лише змиритись із фактом існування інших поглядів, визнати, що вони є. Ніхто не змушує погоджуватись із ними — інакше толерантність заперечує сама себе. Певно, це і є вищезгаданий «максимум» віротерпимості.

Проте і «справжня», і «несправжня» релігійна толерантність (обидві, як бачимо, мають свої переваги) довершують себе як ціннісні орієнтири тоді, коли мають свій конкретний предмет: а до чого, власне, потрібно бути «релігійно толерантним»? Що варто сприймати терпимо: вчення представників інших віросповідань, їхню релігійну практику, спосіб життя чи усе разом? Щоб сприймати або не сприймати вчення представників інших віросповідань, його потрібно, по-перше, знати. Саме тому в деяких школах (ліцеях, гімназіях) України вже тривалий час викладається предмет «історія релігій» або «релігієзнавство». Не варто плутати його із «християнською етикою» — вона ставить за мету прищепити учням християнські релігійні цінності, а загальне ознайомлення із головними релігіями світу має інші завдання, найважливішим з яких і є виховання толерантності (хоча, безперечно, сучасні курси християнської етики, за невеликим виключенням, також цього навчають). Отже, свідома толерантність неможлива без зацікавлення «іншим» — навіть на рівні найпростіших основ цього вчення.

Часто ми помічаємо «інших» лише завдяки їхньому способу життя та обрядовим практикам. Інколи навіть бачимо речі, які видаються нам дивакуватими, а то й відверто негативними. Але оскільки «людське, надто людське» часто є первинним за піднесено-релігійне, то варто проводити чітку межу між поведінкою окремих віруючих (у тому числі й їхньою участю в політиці, бізнесі та ін.) та вимогами їхнього віровчення. Варто журналістам впливового телеканалу назвати когось «сектою» і все — «інших» будуть сприймати як ізольовану групу, яка руйнує родини, забирає майно та зомбує своїх членів. Проте якщо з такої радикальної позиції поглянути на релігію загалом — то неупереджений погляд виявить ці «деструктивні елементи» в усіх традиційних віросповіданнях. Коли людина відчуває потребу в реалізації духовних цінностей, суттєво відмінних від загальноприйнятих (часто споживацьких), вона неодмінно зіштовхнеться із нерозумінням, критикою та навіть ненавистю, хоч би скільки така особа декларувала повагу до ближнього. Але толерантність не повинна заперечувати сама себе — якщо певні релігійні (або псевдорелігійні — питання лише в тому, як відрізняти одних від інших) організації свідомо порушують права інших громадян, то немає сумнівів у необхідності втручання держави, зокрема, правоохоронних органів. Питання переходить із релігійної площини в суто прагматичну.

Релігія є дуже складним і неоднозначним явищем. За умов значної соціальної напруженості, зняти яку, серед інших факторів, може й потенціал конструктивної діяльності релігійних організацій, проблема толерантності є дуже актуальною. Адже існують певні інституції, які — свідомо чи несвідомо — задають певні критерії цієї толерантності, діють як позитивно, так і негативно. Важливу роль у цьому грають не лише ЗМІ, а й самі громадяни — наскільки вони здатні «відфільтрувати» інформаційний бруд, відчути необхідність консолідації задля спільного блага, зрозуміти, коли релігія пропагує мир і добро, а коли її прагнуть використати задля політичних та економічних вигод.