Зброя для... агресора

Від початку російської війни проти України в ЗМІ неодноразово з’являлися дані щодо продовження вітчизняних постачань продукції воєнного і подвійного застосування країні-агресору. Та й у самому Держконцерні «Укроборонпром» підтверджують інформацію про свою участь у контракті для Міноборони РФ — одне з підприємств концерну постачає комплектуючі для літаків, які будуються на замовлення російських військових. В «Укроборонпромі» вважають, що Україна повинна виконувати зобов’язання перед російськими партнерами за контрактом, укладеним до захоплення Росією Криму і початку війни проти України на Донбасі. Тому ДП «Антонов» продовжує постачання комплектуючих (машинокомплектів) для літаків Ан-148. Нібито Воронезьке акціонерне літакобудівне товариство (ВАЛТ) — не входить до переліку російських підприємств, які потрапили під українські санкції. Хоча відомо, що саме ВАЛТ будує воєнні версії цих машин для Міністерства оборони Росії.

Крім того, в контракті з російськими військовими також бере участь і «Мотор Січ», постачаючи до Росії авіаційні двигуни. А також донедавна з країною-агресором співпрацювало і ВО «Південмаш» із постачаннями шасі. Не виключено, що й це неповний список, тому що у низці публікацій траплялось і Миколаївське підприємство «Зоря» — «Машпроект», яке постачає газові турбіни для воєнних кораблів. І хоча, швидше за все, йдеться про постачання для третіх країн (Індії, наприклад), Росія як непередбачуваний гравець на міжнародному ринку озброєнь цілком може скористатися продукцією для власних воєнних потреб.

А звіт Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (SIPRI) прямо вказує, що на тлі зниження експорту зброї вдвічі — до $323 млн 2015 року з $657 млн 2014 року Україна 2015 року поставила Росії товарів воєнного призначення на $72 млн (проти $155 млн 2014 року). Згідно із СІПРІ, до трійки найбільших покупців української зброї, окрім Росії, увійшли Китай і Таїланд, які імпортували з України зброї на $98 млн і $37 млн відповідно.

Що відбувається, чому можливі постачання ворогові критичної продукції, та ще під час війни?!

Існує кілька передумов для таких операцій, і пов’язані вони переважно з усвідомленим продовженням нинішньою владою традицій подвійних стандартів, заведених ще апологетом балансування України Леонідом Кучмою.

Щоб розібратися в деталях, спершу варто пригадати, що традиційна вітчизняна система була побудована з винятковою акцентуацією на збройовий бізнес. Не на переозброєння національної армії, як у переважній більшості держав, а саме на отримання валютних прибутків. При цьому армія взагалі не враховувалась, а ОПК слугував дійною коровою — ініціативи зі створення нових озброєнь віталися, але ніхто їм допомагати не брався. Цікаво не це, а те, що з початком війни Президент Петро Порошенко поставив «Укроборонпрому» завдання поліпшити показники збройового експорту. Інакше кажучи, піраміда, побудована навпаки — «вершиною вниз», так і залишилась перевернутою, а система — деформованою. Незважаючи на деякі зусилля в області переозброєння ЗСУ.

Не можна сказати, що збройовий бізнес втратив значення для країни. Навпаки, в умовах тотальної залежності від зовнішніх фінансових ресурсів (і часом неможливості повноцінного фінансування проектів переозброєння в рамках держоборонзамовлення, що підтверджує і гігантський сфецфонд 2016 року) питання надходження валюти вкрай важливе. За рахунок цього зокрема підприємства здатні вирішити завдання модернізації основних фондів і придбання нових високоточних верстатів, забезпечити безперервність виконання проектів. Інколи насправді є сенс реалізовувати експортні проекти замість постачань у ЗСУ — як, скажімо, у випадку з танками «Оплот» для Таїланду. Окрім валютної виручки, тут ідеться й про збереження традиційних ринків, із яких РФ намагається витіснити Україну, зокрема використовуючи війну (як відомо, вже з’явилися суперечливі повідомлення про те, що Таїланд шукає альтернативу «Оплотам»). Щодо оперативних постачань у ЗСУ, то фахівці сходяться на тому, що десяток звичних «Булатів» (модернізованих Т-64) для армії кращий за один «Оплот». Адже перехід на нову високотехнологічну техніку вимагає часу, постачань тренажерних комплексів, ЗІП і безпосередньо підготовки.

Валентин БАДРАК: В Україні жоден закон, що регламентує правила гри в цій сфері, не ухвалено (про військово-технічну співпрацю, про створення озброєнь і військової техніки, про офсетні угоди тощо). Програму розвитку озброєнь і військової техніки, що з’явилась на початку 2016 року, засекречено, тобто судити про її переваги і недоліки можуть лише її розробники. Виконавчу владу відсічено від управління оборонною промисловістю. Парламентський контроль дорівнює нулю, а цивільний громадський контроль за названих вище показників умовний. Ручне управління сектором безпеки цілком дозволяє, щоб на тлі війни між Україною і Росією залишався «договірний» бізнес, причому в усіх сферах. За таких умов уся оборонка стає ніби президентською вотчиною. Так, у рамках Конституції правильно, щоб ключові завдання ВТС, включаючи збройовий бізнес, регулював саме глава держави. Але це зовсім не означає, що управління підприємствами — суб’єктами господарювання — здійснювалося групою ставлеників Президента. Це — управлінське викривлення, що дає у руки такій групі можливості для зловживань. Скористаються ними чи ні — інше питання

Але всі аргументи на користь розвитку збройового експорту розпливаються, коли аналізується його нинішній формат. По-перше, збройовий експорт у країнах із далекоглядними стратегіями (наприклад, ПАР, Туреччина, частково Польща) покликаний збільшити приплив нових технологій і тому є частиною військово-технічної співпраці (ВТС). В Україні ж критична торгівля існує сама по собі, як бізнес, який не передбачає розвитку навіть самого оборонно-промислового сектора, що дає прибутки. По-друге, глава держави і водночас Верховний головнокомандувач навіщось зберіг структуру, створену командою попередника для оббирання оборонних підприємств. Оборонні заводи і КБ відверто (хоча й непублічно) скаржаться, що політика «Укроборонпрому» анітрохи не поступається в цинічності часам Віктора Януковича. Агентські і комісійні (за деякими даними, в сумарному обчисленні вони можуть становити 15%, а то й наближатися до 20%) жорстоко б’ють по перспективах підприємств, часом роблячи комерційну пропозицію неконкурентоспроможною на ринку — адже вартість продукції штучно завищується на користь «Укроборонпрому». До речі, ніхто б із керівників оборонних підприємств і не помітив зникнення «Укроборонпрому», якби паразитуючу менеджерську надбудову було ліквідовано. Більш того, не потрібна група командирів і «Укрспецекспорту» з дочірніми фірмами. Та й взагалі нікому не потрібна структура, яка здійснює нагляд і стягує не лише за експортні операції, але й за операції з придбання військовим відомством оборонної продукції. Не говорячи вже про те, що вітчизняному платнику податків купівля іноземної зброї (комплектуючих) для армії обходиться на 20—40% дорожче.  

Проте подвійний стандарт, сформований Леонідом Даниловичем і доопрацьований до досконалості Віктором Федоровичем, залишився. Легко здогадатися, чому. Створення системи має закріплюватися відповідними законами і програмами. В Україні жоден закон, що регламентує правила гри в цій сфері, не ухвалено (про військово-технічну співпрацю, про створення озброєнь і військової техніки, про офсетні угоди тощо). Програму розвитку озброєнь і військової техніки, що з’явилась на початку 2016 року, засекречено, тобто судити про її переваги і недоліки можуть лише її розробники. Виконавчу владу відсічено від управління оборонною промисловістю. Парламентський контроль дорівнює нулю, а цивільний громадський контроль за названих вище показників умовний. Ручне управління сектором безпеки цілком дозволяє, щоб на тлі війни між Україною і Росією залишався «договірний» бізнес, причому в усіх сферах. За таких умов уся оборонка стає ніби президентською вотчиною. Так, у рамках Конституції правильно, щоб ключові завдання ВТС, включаючи збройовий бізнес, регулював саме глава держави. Але це зовсім не означає, що управління підприємствами — суб’єктами господарювання — здійснювалося групою ставлеників Президента. Це — управлінське викривлення, що дає у руки такій групі можливості для зловживань. Скористаються ними чи ні — інше питання.

Повернімося до співпраці з Росією. Вона як частина реалізації політики подвійних стандартів суттєво підриває патріотизм народу у протистоянні агресору. Навіть існуючий бізнес через низку російських банків, що фінансують ОПК РФ, а значить — і саму агресію проти України. Так, наприклад, Москва давно розглядала ідею переманювання кадрів — перш за все в авіабудівній і ракетно-космічній галузях. Україна сьогодні має всі можливості впливати на програми військового авіабудування, кораблебудування і космосу Росії, але, незважаючи на війну, досі не використовує такого механізму. Що стосується приватних підприємств («Мотор Січ»), то втрату третини ринку (внаслідок припинення постачань Росії) можна було б компенсувати розвитком національної програми вертольотобудування.

До написаного можна лише додати, що збереження Києвом принципів ВТС часів початку міленіуму дуже навіть на руку ворожому Кремлю, слуги якого в Європі голосно називають війну проти України... громадянською — «тому що бізнес, навіть збройовий, є, дипломатичні відносини є». А наші торговці навіть не витрачають сил на спростування СІПРІ — неоднозначного інституту зі специфічними функціями. Ця структура, коли немає необхідності, занижує рівень експорту, посилаючись на те, що не враховує постачань послуг і комплектуючих (в Україні ця позиція становить добру чверть). Більш того, експерти СІПРІ відкрито підіграють Росії, прикриваючись авторитетом міжнародного інституту. Так, Саймон Веземан, будучи аналітиком СІПРІ зі збройових операцій (але не з використання систем ППО), відповідально заявив, що малайзійський Боїнг МН-17 було збито українцями.

У всій цій історії очевидно одне: у сектор безпеки має впроваджуватися система європейського типу. Тому що неможливо будувати європейську державу, користуючись азіатськими принципами.