Життя і смерть ракети
В четвер виповнилося 90 років від дня народження і одночасно 30 років від дня смерті академіка Михайла Янгеля, одного з головних творців вітчизняної ракетно-ядерної техніки. За збігом обставин він помер у власний день народження, приймаючи поздоровлення від колег і товаришів. На той момент М.Янгель — двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської та Державної премій знаходився у зеніті слави, хоч ім’я цієї суперзасекреченої людини нічого не говорило не тільки широкій радянській громадськості, але й більшості жителів Дніпропетровська, де М.Янгель протягом 17 років очолював ракетно-космічне конструкторське бюро «Південне».
Михайло Кузьмич Янгель народився у тайговому селі Зирянова Нижньо-Ілінського району Іркутської області. У селянській сім’ї Кузьми Лаврентійовича і Ганни Павлівни Янгелів він був шостим iз дванадцяти дітей. Вважаючи себе сибіряком, майбутній конструктор ракетної техніки проте завжди пам’ятав про українське коріння свого прізвища. Посилаючись на словник Даля, він називав його козацьким, оскільки слово «янга» означає залізний черпак, в якому козаки під час походу варили юшку. Так чи інакше, але характер у представників роду Янгелів був крутий. Діда конструктора — Лаврентія Кузьмича — за бунтарство було заслано з Чернігівської губернії на вічне поселення до Сибіру. Батько — людина велетенської сили — одного разу повісив односільця-хулігана за комір на гак і запросто справлявся на полюванні з ведмедем. Твердим характером відрізнявся й сам Михайло Кузьмич.
Проте в дитинстві він, за спогадами родичів та друзів, ріс скромним і мовчазним хлопчиною. Життя у багатодітній сім’ї було важким, і навіть не закінчивши семирічну школу, Михайло, вслід за старшим братом, поїхав до Москви. Там він поступив до фабрично-заводського училища при підмосковній текстильній фабриці ім. Червоної Армії та Флоту. Платили молодому ткачеві мало, і він через бідність записався у комсомольську артіль. Згодом став активістом і поступив у партію. За збігом обставин фабрика виробляла перкаль-матерію, яка йшла на обшивку крил літаків, а трудовий колектив шефствував над 10-ю авіабригадою радянських ВПС. Спілкуючись з льотчиками, здібний юнак загорівся бажанням стати авіаконструктором і його, як передового робітника і секретаря комсомольського осередку, по путівці райкому у 1931 році відправили на навчання до Московського авіаційного інституту. Вчився М.Янгель старанно, суміщаючи навчання з комсомольською роботою. Однак, після смерті батька, був змушений підробляти і перейшов на вечірнє відділення. Талановитого студента помітив видатний авіаконструктор М.М.Полікарпов — творець найкращих у 30-і роки радянських винищувачів І-15, І-153 «Чайка», І-16, які чудово себе показали в Іспанії та на Халхін-Голі. Полікарпов першим оцінив організаційні здібності М.Янгеля. Молодий конструктор швидко освоївся у КБ і навіть став партійним секретарем. У 1938 р. його на кілька місяців відправили у Сполучені Штати для вивчення та закупівлі сучасної авіаційної техніки. Радянська делегація також побувала у Польщі, Німеччині, Бельгії та Франції. У самій Америці, від якої у М.Янгеля, судячи з його листів, залишилися враження порівнянні з відвідуванням інопланетної цивілізації, перспективному фахівцеві пропонували залишитися для постійної роботи в Амторзі. Але він, як це не дивно, рвався додому — до улюбленого конструювання бойових літаків. Однак на батьківщині його вже чекали перші неприємності.
Після повернення до Москви М.Янгеля люб’язно прийняв нарком оборонної промисловості Михайло Каганович — брат всесильного члена Політбюро Л.Кагановича. Нарком обіцяв послати його парторгом ЦК на великий авіазавод, що відкривало широку перспективу для подальшої кар’єри. Проте призначення не відбулося — старшого брата М.Янгеля — Костянтина, вчителя географії, було заарештовано НКВС та оголошено «ворогом народу». Смуга невдач почалася і в конструкторському бюро М.М.Полікарпова, де на заміну ветерану авіації І- 16 намагалися запустити в серію новий винищувач І-180. Спочатку під час випробувань загинув легендарний ас Валерій Чкалов. За ним розбилися ще два пілоти. Машини весь час зривалися у штопор, а комісії фахівців ніяк не могли зрозуміти і встановити причину. До того ж, перед самою війною, в той час як Н.Н.Полікарпов був за кордоном, з КБ пішла велика група конструкторів на чолі з Артемом Мікояном — братом найближчого соратника Сталіна — Анастаса Мікояна. Незабаром, разом з конструктором Гуревичем, вони почали працювати над новими літаками сімейства МіГів.
Янгель з КБ Полікарпова не пішов, але робота «не клеїлася» й далі. Після початку війни йому доручили евакуацію конструкторського бюро і заводу в Казань. Часи були важкі, сім’я бідувала, і Михайло Кузьмич пішов на інший завод начальником слюсарно-зварювального цеху. Але там виявилося ще гірше — голодні робітники ухилялися від роботи, а спроби навести порядок наштовхувалися на глухий опір. Розчарувавшись у всьому, конструктор намагався піти рядовим бійцем на фронт або у партизани. На якийсь час він повернувся до Полікарпова, який безуспішно намагався доробити винищувач І-185. Незабаром головний конструктор важко захворів і влітку 1944 року помер. Кілька місяців, до січня 1945-го, М.Янгель намагався знайти своє місце в колективі А.Мікояна, а потім перейшов до КБ В.Мясищева, яке конструювало бомбардувальники. Але й тут його чекала невдача — рік потому, в лютому 1946 року, конструкторське бюро розформували, а самому М.Янгелю запропонували незначну посаду в міністерстві авіаційної промисловості. Не знаючи, як далі бути, він подав заяву на навчання до галузевої Академії авіапромисловості.
В той час сім’я Янгелів жила настільки важко, що конструктору довелося обміняти американське пальто на продукти, а поношений костюм Михайло Кузьмич власноручно перешив на виворіт. Його дружина, захистивши кандидатську дисертацію, по суті утримувала сім’ю з п’яти чоловік, і чоловік невесело жартував: чи не піти до неї шофером?
І все ж доля несподівано повернулася обличчям до Михайла Янгеля. Під час навчання в Академії він сподобався комусь із співробітників управління керівних кадрів міністерства. Досвідченого конструктора, що захистив дипломну роботу «Обрахування крила винищувача», відрекомендували Д.Ф.Устинову. Після бесіди в ЦК 39-літнього М.Янгеля, що ніколи до цього не займався ракетною технікою, одразу ж призначили начальником відділу в конструкторському бюро С.П.Корольова.
Ще в кінці війни Сталін, пересвідчившись у перевагах німецької реактивної авіації, наказав звільнити вцілілих у ГУЛАГу фахівців цього напряму, розгромленого в 1938 році. Поява ядерної зброї змусила радянське керівництво по-новому подивитися й на перспективи розвитку ракетної техніки як головного засобу доставки. Перед фірмою С.П. Корольова — НДІ ракетної техніки — було поставлено завдання — створення вітчизняної ракетної зброї, в основу якої лягли німецькі розробки Фау-2. Розв’язання проблеми вимагало великих коштів і залучення широкого кола фахівців, в тому числі й таких як М.Янгель, відділ якого займався стерновими механізмами. Працювати з Корольовим — жорстким і вимогливим керівником — було непросто. Часом з’ясування стосунків, як згадують співробітники ракетного інституту, доходило до образ. Щоб уникнути цього, між провідними фахівцями, чи то жартома, чи то всерйоз, існувала домовленість: хто перший підвищить голос — з того пляшка коньяку. Проте друзями Корольов та Янгель не стали, а влітку 1951 року останній навіть подумував про перехід до відродженого КБ Мясищева. Але «вгорі» розпорядилися по-іншому — перспективний конструктор не тільки залишився, але й наступного року очолив інститут.
Тим часом навесні 1951 року Дніпропетровський автомобільний завод, наказом міністра озброєнь СРСР Д.Ф.Устинова, було перетворено у режимне підприємство з серійного виробництва «корольовських» ракет Р-1 та Р-2. А вже через півтора року перші ракети дніпропетровського виготовлення поступили на озброєння. Згодом, у травні 54-го, було створено й Особливе конструкторського бюро №586 (майбутнє ДКБ «Південне»), яке через три місяці очолив Михайло Янгель. Двох суперників — Корольова та Янгеля — розвели «по кутках» і дали простір для власної творчості та конкуренції. Справа в тому, що серед радянських ракетників вже тоді виникла дискусія про перспективи розвитку ракетної техніки. «Корольовські» ракети працювали на неагресивних компонентах — рідкому кисні та гасі. Прихильники нового підходу пропонували використати двигуни на висококиплячих компонентах, нехай і агресивних, але вони значно підвищували потужність ракети. Ця ідея з’явилася ще в НДІ ракетної техніки, однак втілилася у Дніпропетровську, завдяки колективу під керівництвом В.С.Будника. З приходом М.Янгеля робота по створенню «своєї» ракети, принципово відмінної від корольовської не тільки компонентами палива, але й системою керування, розгорнулася повним ходом. Передусім, головний конструктор ОКБ №586 зробив ставку на молоді кадри. На роботу в Дніпропетровську відбиралися кращі випускники провідних технічних та військових вузів країни. Ветерани ДКБ «Південне» згадують, що середній вік рядових конструкторів тоді не перевищував 25-26 років. Незабаром молоде поповнення почало поступати і з дніпропетровського фізтеху.
Організаційний талант М.Янгеля, який він здобув у авіаційних КБ, проявився і в іншому. Він запропонував передати експериментальне виробництво, яке звичайно входить до складу будь-якого конструкторського бюро, безпосередньо заводу-виготовлювачу. Таким чином, після завершення експериментального відпрацювання, ракети майже наступного дня поступали в серійне виробництво. Термін їх проходження «від ідеї — до металу» різко скорочувався.
Справжній успіх до дніпропетровських конструкторів прийшов вже у другій половині 50-х, коли було створено ракети Р-12 та Р-14 з радіусом дії 2 й 4,5 тис. кілометрів. На їх основі в Радянському Союзі створили ракетні війська стратегічного призначення, а сам М.Янгель, його заступник В.Будник та директор заводу Л.Смірнов отримали звання Героїв Соціалістичної Праці. Відтоді у Дніпропетровську було припинено роботи за «корольовською» тематикою. За успіхами своїх конкурентів С.П.Корольов стежив ревниво і навіть напередодні випробувань Р-12 передбачив, що янгелівська ракета переламається у польоті. Проте, метр ракетобудування помилився, але й здаватися він не збирався. Змагання двох головних конструкторів завершилося трагедією на Байконурі.
Восени 1960 року М.Янгель та його дніпропетровські колеги підготували до випробувань першу міжконтинентальну бойову ракету Р-16. Дальність її польоту вже становила 13 тисяч кілометрів і вона запросто «діставала» територію Сполучених Штатів. Чи варто говорити, що керівництво СРСР чекало такої зброї з нетерпінням. Поспішали й дніпропетровці, тому що поряд готував до запуску свою ракету С.П.Корольов, прагнучи довести її переваги. Думки військових з цього приводу розділилися, отож вирішувалася не тільки доля ракет, але й конструкторських колективів. Спочатку пуск Р-16 було заплановано на 23 жовтня, однак в останній момент виявилися неполадки, виникли проблеми з електричною схемою, та їх намагалися усунути на ходу. За всіма правилами з ракетних баків потрібно було злити паливо і тільки після цього проводити ремонт. Проте командуючий ракетними військами стратегічного призначення маршал М.Нєдєлі н, присутній на випробуваннях, поспішав відрапортувати в Москву. Він розмістився у кількох метрах від ракети і взяв ремонтні роботи під особистий контроль. М.Янгель сперечатися не став. Випробувачі, що возилися з ракетою, втомилися, вони зняли захисне блокування і перед пуском вирішили повернути у початкове положення програмний струморозподільник. Ця помилка й призвела до запуску двигуна другого рівня. Вогненний струмінь пропалив паливні баки, де знаходилося 160 тонн ракетного пального. Всі, хто знаходився на ракеті та стартовому майданчику, згоріли заживо: усього постраждало більше ста людей. Від маршала Нєдєліна залишилася тільки оплавлена золота зірка. Поруч з ним загинули двоє заступників головного конструктора та четверо співробітників ОКБ. Сам Янгель уцілів завдяки чистому випадку — за кілька хвилин до аварії він відійшов в укриття покурити, і шкідлива звичка врятувала йому життя. Під час пожежі, допомагаючи потерпілим, Михайло Кузьмич обпалив собі руки, але шрами залишилися на серці. І хоч високе начальство офіційно ні в чому його не звинувачувало, сам Янгель трагедію на Байконурі, за відгуками оточуючих, не міг пробачити собі до кінця життя.
Нещасливу ракету Р-16 дніпропетровські конструктори пізніше довели до розуму. Її прийняли на озброєння. Змагання з Корольовим Янгель виграв, і конструкторське бюро «Південне» стало головним розробником стратегічних міжконтинентальних ракет. Проте перемога ця виявилася пірровою — через двадцять років після смерті М.Янгеля, із закінченням гонки озброєнь, виробництво бойових ракет в Дніпропетровську було припинено. І тепер навряд чи колись буде поновлено. Набагато перспективнішою виявилася робота над супутниками та ракетоносіями, які дали можливість конструкторському бюро «Південне» та заводу «Південмаш» зайняти гідне місце на світовому космічному ринку. Можливо, в цьому, враховуючи перспективу, і полягає головна заслуга Михайла Янгеля.
