Знайомий почерк дядечка Джо...

День звільнення Червоною армією в’язнів концтабору Освенцім був використаний у Росії в політичних цілях. Вкотре прем’єр-міністр Володимир Путін на зустрічі з головним рабином Берлом Лазаром заявив, що «я дуже уважно спостерігаю за тим, що відбувається у світі, особливо щодо проблем, пов’язаних із спотворенням історії, із запереченням, скажімо, Голокосту тощо... Все, що стосується збереження пам’яті про жертв нацизму, все, що стосується збереження інформації про реальні трагічні події Другої світової війни, — тут єврейські організації завжди виступають нашими послідовними союзниками». І Берл Лазар добре розуміє свою роль: «Бо, на жаль, те, що ми бачимо, і що було в останні дні в Україні, — це страшно. Для нас це дійсно неприйнятно. І ми допомагатимемо роз’яснювати ці питання для чіткого розуміння, що саме було. Історичні факти — це найкраща відповідь, коли ми бачимо таке». Якби шанований рабин назвав ці історичні факти, ще й з документальним підтвердженням...

Не є великою таємницею причини, через які релігійного діяча використали для посилення антиукраїнської кампанії. Для цієї мети використовуються всі засоби. І в цьому значенні нинішня російська влада діє аналогічно своїй попередниці, владі радянській. Зараз мало хто пам’ятає, але в Радянському Союзі Ізраїль називали фашистською державою, проте прославляли єгипетського президента Насера, який встановив у Каїрі пам’ятник Гітлеру. Саме арабські країни надавали притулок нацистським злочинцям, багато хто з них служив в органах влади Єгипту та Сирії — головних радянських союзників у цьому регіоні. І це анітрохи не бентежило борців із нацизмом із ЦК КПРС. Їх направляла не пам’ять про його незліченні жертви, у тому числі й німецьких комуністів, кинутих напризволяще, як то лідер компартії Німеччини Ернст Тельман, або виданих Сталіним німецьких політемігрантів-комуністів під час медового місяця радянських і німецьких спецслужб у 1939 — 1941 рр. Вершиною політичного святобозтва було створення в СРСР так званого Антисіоністського комітету, куди силоміць заганяли євреїв, покликаних переконати Захід, що державного антисемітизму в країні розвиненого соціалізму немає. Зараз такий комітет не створюють, щоб увесь світ не сміявся, і про «антилюдське єство сіонізму» не згадують, не ті тепер відносини з Ізраїлем, але чергову невістку або її сукню знайшли — Україна та країни Балтії. Там нібито прославляють нацизм і вшановують прибічників гітлерівців. При цьому в Москві працюють незграбно, так само, як і радянська пропаганда.

Давно відомо, що найгірший різновид брехні — напівправда. Коли реальні й неправдиві факти спеціально змішуються так, що звичайній людині, яка не має доступу до документів, важко розібратися у справжніх подіях. Особливо цинічно виглядає той факт, що релігійних діячів використовують для пропагандистських цілей у політичних іграх, хоча в Росії, згідно із законом, церква має бути поза політикою. Але якщо Російська православна церква закон із подачі влади порушує, то, згідно з кремлівською логікою, і інші не повинні стояти осторонь і служити державним інтересам, але лише так, як це розуміють у коридорах російської влади.

Особливо можновладців у Москві обурило присвоєння Степану Бандері звання Героя України, що й викликало черговий спалах українофобії. Їм начебто страшно від того, що відбувається в Україні. А те, що відбувається в Росії, від спалахів ксенофобії, у тому числі й антисемітизму, їм не страшно?

Священик отець Яків Кротов у зв’язку з цим зауважив, що «ті росіяни, які обурені гаданим антисемітизмом «бандерівців», обурюються антисемітизмом Сталіна, антисемітизмом, який є нормою для російської номенклатури і який змусив виїхати з Росії мільйони євреїв? Чи протестують вони проти тихого, але активного антисемітизму російських органів державної безпеки? Чи знають вони, що під прикриттям співчуття до жертв антисемітизму, що проявляється переважно в поїздках на захід, російські чиновники налаштовані навіть більш антисемістськи, ніж за часів Сталіна? Чи знають вони, що антисемітизм уразив навіть Московську патріархію...? Серед духівництва і прихожан Московської патріархії антисемітів набагато більше, ніж у середньому серед жителів Росії. Це результат свідомої, хоча й не декларованої вголос кадрової політики». Це Путін і Медведєв вважають цілком нормальним.

Механізм звинувачень украй простий, але від цього не стає менш небезпечний. Бандеру Берл Лазар звинувачує в тому, що він співробітничав із нацистами. Напевно, від настільки плідного співробітництва лідера ОУН посадили до концтабору, а його братів убили. Але про те, що Бандера був у нацистських таборах у Москві не кажуть, не вкладається в схему. Авторові якось довелося про це нагадати в одній редакції московської газети, що славилася тоді лібералізмом. Ефект був схожий на розрив інформаційної бомби. Наші російські колеги відмовлялися в це вірити, просто тому, що цього не могло, на їхню думку, бути. До речі, еліпсоподібність земної кулі також заперечували, бо це суперечить здоровому глузду. Але ще більший шок у наших співбесідників викликав той факт, що в УПА були єврейські, російські, вірменські, татарські та інші батальйони. Що в УПА служили офіцерами росіяни, євреї, грузини. Що на Волині загони Бульби-Боровця звільняли євреїв із гетто і створювали для них спеціальні притулки на території, яку контролювали. Батальйони Roland і Nachtigall спеціально називають есесівськими, хоча вони були армійськими і нічого спільного із каральними акціями у Львові не мали. Завдання в них були абсолютно інші, і не для того їх створювала армійська розвідка Абвер.

Охоронні загони СС, у яких служили українці, спеціально приписують УПА, хоча навіть розсекречені документи НКВС показують, що це брехня. Чи були серед українців поплічники нацистів? Були, так само, як і серед росіян, французів, поляків, литовців, сербів або албанців. І що з цього виходить? Та нічого. А то можна дійти до виправдання депортації кримських татар, чеченців, поволзьких німців. Декому в Москві дуже хочеться знову відродити сталінську практику «колективної провини» цілих народів. Одне втішає: принаймні щодо українців у таких заповзятих руки короткі.

Вибірковість московської пропаганди на найвищому рівні просто дивує. Українців звинувачують у антисемітизмі, в пособництві нацистам, але жодним словом не згадають, що серед праведників світу українці, їх 2246, на третьому місці після Франції та Нідерландів. І це при тому, що багато хто не дожив до того дня, коли стало можливим занести їхні імена до переліку музею Яд ва-Шем. За радянської влади порятунок людей певної національності не вітався. Сталін і пальцем не поворухнув, щоб запобігти трагедії радянських євреїв. Хоча б своєчасним інформуванням про загрозу небезпеки опинитися на окупованій території. Улітку 1941 року радянські газети про це не писали. А в Данії та Норвегії у квітні 1940 р., незважаючи на швидку окупацію, більшість тамошніх євреїв вивезли до Швеції. Литовці брали участь у розстрілах, але 761 із них стали праведниками світу. Негідники й герої є у будь-якого народу і жодних узагальнень бути тут не може. Хоча в Москві, схоже, вважають інакше. Не залишає відчуття того, що із сусідньої країни до нас заноситься насіння міжнаціональної ворожнечі, для чого використовується складна й суперечлива історія.

Як у побуті, так і в політиці сукня невістки винувата не з останніх, а тому, що в самої свекрухи справи йдуть поганенько. Звернімо увагу на збіг. Вибух штучного обурення щодо указу Президента України і зустріч Путіна зі студентами з Азії та Африки, які навчаються в російських ВНЗ. Розгул фашизму та ксенофобії у Росії набув таких розмірів, що довелося відреагувати прем’єр-міністру. Останньому довелося поспішити, оскільки проблема потрапила в поле зору президента. А дати себе випередити прем’єр просто не може, дуже часто останнім часом він опиняється в ролі того, хто наздоганяє. А дрібний і негідний укол у вигляді пропущеного імені президента на копіях вірчих грамот російського посла? Окрім самого факту втручання в українську виборчу кампанію він мав характер прямого приниження сусідньої й начебто дружньої держави. До речі, твердість української влади вкотре показала, що перед силою Москва пасує і йде на поступки. Нікуди не поділися, грамоти виправили, оскільки так прийнято в дипломатичній практиці. Сваритися із сусідами не слід, але й давати сідати на голову теж не можна.

Чергова антиукраїнська кампанія наочно демонструє, що в нового президента проблем у стосунках із Росією буде зовсім не менше, ніж у того, який іде. Не від осіб це залежить. Зовнішня політика є похідною від внутрішньої. І чим сильніше закручуватимуться гайки всередині Росії, а процес цей нарощуватиметься з усе більшим кутом підйому, тим сильніше ми це відчуватимемо в Києві.