Зона історичного болю,

Так, вояки дивізії СС «Галичина» давала присягу на вірність Вермахту. Вермахт не був (на відміну від СС, СД та нацистської партії) визнаний в Нюрнберзі злочинною організацією (хоча й присяга на вірність Україні в тій ситуації – це скоріше, блеф, у який воякам «Галичини» так прекраснодушно хотілося вірити). Так, і зараз відомо, як абревіатура «СС» подавалася самими вояками дивізії — січові стрільці... Дивізія була сформована в 1943 році. Влітку 1944 року вона була розгромлена радянською армією в районі міста Броди на Львівщині.

Але треба розрізняти вояків вищеназваної дивізії та бійців Української Повстанської армії, що воювали з 1942 до 1944 року на три фронти – проти радянської армії і партизанів, німецьких військових частин та загонів, вірних польському емігрантському урядові. Чи можна їх ставити на одне поле з вояками з СС «Галичини»? Як треба розв’язувати цю проблему?

Ясно, що не може бути і немає строку давності для злочинів есесівців. Можна сперечатися про юридичні та моральні нюанси рішення щодо Вермахту та СС, яке було прийняте в Нюрнберзі, але немає сумніву, що СС — це злочинна організація, тільки так її і слід розглядати. А дивізія «Галичина» була складовою цієї структури.

З іншого боку, в коментарях московської преси, дипломатів, думських діячів виразно простежується тенденція поставити знак рівності між УПА і СС «Галичина», що супроводжується галасом із приводу «розгулу в Україні «русофобського націоналізму». Навряд чи такі «прийоми» допомагають спокійному розв’язанню проблем. Це вкрай небезпечна тенденція, яка є провокацією до розколу України на Схід і Захід. І, за іронією, викликає набагато більший сплеск антиросійських настроїв, ніж будь-яка націоналістична пропаганда.

Драматизм ситуації, повторюємо, полягає в тому, що дискусія навколо рішень Івано- Франківської міськради співпадає з фіналом виборчих перегонів. Очевидно, що чимало різних політичних сил прагнутимуть набирати «очки», використовуючи чутливість теми. Але пам’ятаймо ж, що йдеться про загальнонаціональну трагедію колосальних масштабів, про долю мільйонів людей і, отже, спекуляції й непродумані рішення тут не прийнятні, з чийого б боку вони не виходили.

У кожної нації є своя заповідна зона «історичного болю», коли пам’ять народу торкається її. Наш народ, який опинився під час Другої світової війни під жорнами фашистської навали, пережив тим більш трагічні випробування, що був на той час у залежності від іншої тоталітарної потуги – Радянської імперії. Людям винятково важко було тоді розібратися, де правда; кров по-звірячому проливали всі ворогуючі табори. Галичина і Волинь з 1939 до 1956 року – це суцільне поле братовбивчої війни, де українці, поляки, росіяни, євреї були учасниками і жертвами страшних подій.

Це і є комплекс причин, внаслідок яких і зараз, через 56 років після завершення Великої Вітчизняної війни (на Західній Україні після травня 1945 року ще більше 10 років продовжувався кривавий конфлікт), винятково складно здійснити «селекцію» серед учасників бойових дій на зрадників і абсолютно бездоганних патріотів. Але мусимо усвідомити важливість примирення колишніх бійців із обох боків барикад, а ще важливіше, їхніх дітей і онуків між собою (гірко про це говорити, але примирення між учасниками і очевидцями кривавих подій – це річ, в яку на цьому етапі повірити важко). І все ж треба робити спроби в цьому напрямі. Інша річ, що окремі приклади таких спроб нагадують дії «слона у посудній лавці». Прирівнювання у правах ветеранів дивізії СС «Галичина» з ветеранами Великої Вітчизняної війни – це, схоже, не продумана провокація, як сказав, «зберігаючи лице» на суботньому телемості «Росія – Україна» начштабу «Нашої України» Петро Порошенко, а вияв волі. Але він іде не на користь місцевій владі (в будь-якому разі депутати підтримали це рішення). Вже у понеділок, прес- служба міськради Івано-Франківська відзначила, що «пропозиція вносилася «з голосу» одним із депутатів міськради й на сесії було ухвалено рішення створити спеціальну комісію для вивчення історичної та юридичної обгрунтованості такого рішення».

З іншого боку, в заяві МЗС Росії є фраза: «Це рішення вплине на стан російсько-українських відносин загалом». Що це? Справедлива тривога, прихована істерика чи спроба шантажу? Так, світове співтовариство після Другої світової війни дійшло висновку, що питання геноциду, масового терору, порушень прав людини у великих масштабах не є внутрішньою справою держав. Але чи можна будь-кому диктувати Україні, як тлумачити власну історію, як розуміти національне примирення — вказівки з Москви (чи повчання з Вашингтона, як нам слід проводити вибори), тут зовсім недоречні з огляду на нерідко їх безапеляційний тон. Вони лише провокують розкол українців. Це питання настільки болюче й неординарне, що краще відповіді на нього шукати не під час виборчої кампанії.

«День» звернувся до експерта: де та межа, за якою у будь-якому питанні розпочинається втручання у внутрішні справи незалежної держави? Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

Насамперед звернімо увагу на те, що обговорювана проблема «виринула» в ході передвиборної кампанії, а відтак ще належить з’ясувати її походження. Цілком зрозуміле інше: не Росія Путіна (з її Чечнею і наступом на свободу слова), як, до речі, і не США під орудою Буша (якому аплодують більше, ніж свого часу Брежнєву в СРСР), можуть бути нам порадниками у розв’язанні складних питань. Коли нам, наприклад, «підказують», як розуміти власне минуле, кого вважати героями, а кого ні, яку частину України вважати «особливою територією» Росії, а яку геополітичним «футбольним полем», кого вважати демократом, а кого «хрещеним батьком», то тут і починається втручання у наші внутрішні справи.

Однак у цієї проблеми є й така сторона. Небажання сучасних владних структур самої України переосмислювати болючі питання власного недавнього (радянського) минулого, кон’юнктурне прагнення «подобатися» всім сторонам, а з іншого боку, гра на емоціях замість наукових оцінок, примітивізм, що його сповідують деякі «ультрапатріоти», — все це обов’язково буде загострювати ситуацію. Більше того, це зміцнює ті сили, які, користуючись «назалежницькою» риторикою, насправді блокують процес переоцінки діяльності ОУН і УПА. Вихід один: широка публічна дискусія, відкритість архівних матеріалів, всебічне осмислення, прагнення знайти правду для себе самих. Щоб «правду» нам не підказували ті, хто давно прагне затиснути нас у «братерських обіймах» або лещатах «стратегічного партнерства».