Звідки взявся «головний конкурент» Леоніда Кучми?

Якщо давати характеристику нинішньої соціально-економічної ситуації в Україні, то лише перерахунок основних її рис, тенденцій та показників займе чимало місця. Тож набагато цікавіше провести ретроспективний аналіз економічного курсу, що проводися в останні п'ять років, аби виявити причинно-наслідковий його зв'язок з існуючою ситуацією. За точку відліку реформаторського курсу чинного Президента прийнято вважати 11 жовтня 1994 року, коли Леонід Данилович проголосив у парламенті доповідь «Шляхом радикальних реформ». Вона містила основні положення програми реформ на найближчі роки і була схвалена депутатським корпусом. Програма була розроблена провідними вченими, промисловцями та політиками держави, що й становило її позитивний момент. Якби ця програма була виконана хоча б на 70%, то у Леоніда Даниловича зараз не було б не тільки «головного», але й взагалі конкурентів. Мало хто тоді помітив, що у той же час, коли найкращі інтелектуальні сили країни працювали над програмою реформ, Кабмін разом з МВФ завершував розробку меморандуму співпраці, який фактично повинен був стати програмою діяльності уряду. Таким чином, майже одночасно з'явилися дві програми. Та, що містила справді реформаторські починання і здатна була просунути Україну по шляху побудови суспільства з соціально-орієнтованою ринковою економікою, була оприлюднена, хоча, як стало зрозуміло потім, зовсім не призначалася для виконання. І друга, котра не стала надбанням гласності, повинна була безумовно виконуватись. Саме тоді й сталося свого роду роздвоєння концептуальних основ економічної політики держави, що потім мало наслідком невизначеності економічного курсу й постійні хитання від однієї моделі до іншої. Програма і меморандум не тільки не мали зв'язку, а й значно відрізнялися, якщо не сказати — суперечили одне одному. Якщо програма містила комплекс послідовних заходів, спрямованих на змiцнення ринкових відносин, відчутний підйом економіки вже на протязі перших трьох-п'яти років, то меморандум проголошував лише окремі тактичні, часто не пов'язані між собою задачі на найближчий рік-півтора. Його результатом на першому етапі повинна була стати лише грошова (навіть не фінансова) стабілізація. А головним було те, що в основу меморандуму була покладена трифазна послідовна стратегія економічного розвитку Дж. Сакса. За цією стратегією реформи — створення ринкового середовища та структурні зміни повинні були розпочатися відповідно через три-п'ять та 15—20 років. Отже зростання рівня життя слід було очікувати не раніше, ніж через 20 років. Більш того, у меморандумі була закладена міна уповільненої дії, яка відривала соціальну сферу. Це — скорочення частки ВВП, що перерозподіляється через бюджет, скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби, обмеження споживання і росту заробітної плати. У подальших меморандумах ці вимоги ставали ще більш жорстокішими. У поєднанні з концепцією мнетаризму, яка була непридатною за тих умов, що склалися в економіці України на той час, це стало головною причиною руйнації соціальної сфери і суттєвого зниження рівня життя абсолютної більшості населення України.

Як відомо, стимулом будь- якого виробництва є споживання, яке фактично й дає грошові надходження до бюджету. Вже до кінця 1994 року завдяки програмі «шокової терапії», внаслідок якої реальна заробітна плата скорочувалася у три рази швидше, ніж відбувалося падіння обсягів ВВП, купівельна спроможність населення впала до дуже низького рівня. Аби стимулювати виробництво і збільшити надходження до бюджету, її треба було підвищувати, що, до речі, було передбачено у програмі реформ, яка містила пункт реформи оплати праці. Це ж витікало й з вимоги меморандуму щодо скорочення співвідношення бюджету та ВВП. Той національний продукт, який тепер не перерозподілявся через бюджет, треба було використати на підвищення оплати праці. Однак вимога МВФ була зовсім іншою — дозволялося зростання зарплати тільки у разі росту індекса цін, причому з коефіцієнтом О,8. Цікаво, що всі наші уряди, крім уряду, очолюваного Євгеном Марчуком, навіть цю наджорстку умову не виконували. Останнє підвищення зарплати відбулося ще у серпні 1996 року. З тих пір й до цього часу інфляція склала майже 60%, але номінальні доходи населення не підвищувалися. I хоча ВР, подолавши вето Президента, прийняла закон про індексацію доходів, однак уряд Пустовойтенка, у черговий раз продемонструвавши, що для нього закон не писаний, прийняв положення про індексацію, що фактично змінило норми закону і тим самим призупинило його дію. Гарант Конституції промовчав. Про реформу оплати праці якось забули, натомість провели реформу оплати житлово-комунальних послуг, вартість яких почала стрімко зростати. Середньомісячна зарплата, яка у 1995 році становила близько 90 доларів США, впала до 40 у 1999 році. Крім того, в 1997—1999 роках стрімко розвивалася тенденція збільшення боргів по зарплаті, а затримки у виплаті стали звичайним явищем. Цьому сприяли хронічне невиконання доходної частини бюджету, криза неплатежів і висока ступінь бартеризації економіки. Купівельна спроможність населення продовжувала падати. У поєднанні з «вимиванням» внаслідок інфляції обігових коштів підприємств, осіданні їх у нереалізованій продукції та відсутністю кредитування виробництва викликало подальший його спад. Наслідком стали часткова або повна зупинка підприємств, зростання безробіття. Почалася деіндустріалізація України та розвал сільського господарства. Найбільшого руйнування зазнали легка та харчова промисловість (88% та 67% спаду у порівнянні з 1990 роком). Споживчий ринок заполонили неякісні імпортні товари.

Відповідно зменшувалися доходи до бюджету, що призвело до шорічного скорочення його видаткової частини. У 1991 році ці видатки скоротилися майже у 2,5 разу у порівнянні з 1994 роком. Наслідки не забарилися — ліквідується система безплатної медицини при відсутності страхової, руйнується система освіти. Введення платної вищої освіти при тотальному зубожінні населення перекрило шлях до здобуття знань талановитим дітям з бідних родин. Непоправної руйнації зазнала наука. Витісняється українська культура. Зменшення числа україномовних періодичних видань, книжок, експансія західної низькопробної кінопродукції та літератури. Все це призводить до моральної деградації певних прошарків суспільства.

Не дивно, що за індексом розвитку людини Україна скотилася до другої сотні, зайнявши «почесне» місце серед слаборозвинутих країн. Валовий внутрішній продукт України у 1998 році склав 25,8% до рівня 1990 року (падіння на 74,2%). За час Великої Вітчизняної війни це падіння становило 42%. То з ким же ми воювали?

Аналізуючи погіршення соціально-економічної ситуації в Україні за останні п'ять років, було б несправедливо не відзначити відмінну особливість періоду, коли уряд очолював Євген Марчук. Об'єктивно про цей період свідчать цифри та факти: саме у цей час середня заробітна плата була найвищою за всі п'ять років і не тільки не скорочувалася, але й зростала; регулярно проводилась індексація доходів населення; не зменшувалося бюджетне фінансування соціальної сфери; не було астрономічних боргів по зарплаті; не відбувалася комерціалізація медицини; доступнішою була вища освіта. Програма діяльності уряду Марчука ще враховувала основні положення програми реформ 1994 року, хоча тиск МВФ посилювався. Згадаймо також, що саме Євген Марчук на всеукраїнській економічній нараді вперше поставив питання про необхідність корекції курсу реформ, а у травні 1996 року публічно заявив про необхідність пом'якшення монетарної політики. Чи не це коштувало йому поста прем'єра? Ну а далі вже ніхто й не заїкався про хибність курсу, що проводився.

Згадаймо також, що постійно скорочувалися суспільні фонди споживання, які завжди складали основу системи соціального захисту. Так і не відбулася проголошена реформа пенсійного забезпечення. Тож на запитання: «Звідки ж узявся «головний конкурент» чинного Президента?» є чітка відповідь. Його поява є цілком логічним результатом відходу від проголошеної у 1994 році програми реформ, неспроможності чітко визначити й реалізувати економічний курс, намагання увійти до ринку з «чорного ходу», ігнорування досягнень вітчизняної економічної науки, впевненості, що за кордоном краще за нас знають, що і як нам треба робити. І саме за досягнутими результатами у економічній та соціальній сферах треба оцінювати п'ятирічну діяльність Президента-реформатора. Можна з впевненістю сказати, що своєму «головному конкурентові» він вже програв. Наша ж справа — обрати з-поміж кандидатів у президенти такого, котрий зуміє взяти такий необхідний нам усім реванш.