52 роки чекаю на закон Верховної Ради
У людському житті бувають потрясіння. Для мене вони розпочалися тоді, коли мені виповнилось два роки й три місяці.
Мого батька, Завірюху Андрія Сергійовича, було заарештовано в березні 1938 року. Взяли його безпосередньо на машинобудівельному заводі №11, де він тоді працював, і без суду та слідства відправили в Пермську область (Російська Федерація). Мати моя, Поліна Федорівна, згодом розповідала, що приходили заарештовувати батька ще зранку — десь о шостій годині. Приходили за домашньою адресою, але батька вдома не застали. Він пішов на завод.
Потім, коли я трохи підросла, чула розповіді моєї матері, яких утисків, принижень їй доводилось зазнавати, коли вона подавала передачу батькові. Біля тюрми в Полтаві, розповідала вона, вишикувалися довжелезні черги — це стояли засмучені, вбиті горем рідні та близькі ув’язнених. А перед відправкою до місця позбавлення волі їй було дозволено єдине побачення. Але розмови між батьком та матір’ю фактично не сталося. Між ними ходив охоронець і не дозволяв розмовляти. Мати, плачучи, тримала на руках мене — малу дівчинку... Побачення тривало кілька хвилин. Батько лише встиг крикнути: «Бережи Лідочку! Я звідси навряд чи вийду!». Батьків заповіт моя мати виконала: вона виховала мене, свою єдину доньку. І завдяки материнській турботі, її тяжкій праці, моєму власному бажанню пізнати світ, людей, стати самодостатньою особистістю я вижила — і фізично, і морально. Я не зламалася. У мене було власне змістовне життя — серед книжок та освічених і порядних людей. Одначе туга, образа за батька на тих, хто скривдив, понівечив життя мого батька, моєї матері, нарешті — моє життя, не залишали мене. Не покидали страх, відчуття безвиході й мою матір. Відчуваючи на собі зневагу, презирство оточуючих її людей (навіть родичів), які називали мого батька «ворогом народу», перебуваючи в постійному безгрошів’ї, вона, залишившись у 25 років одна з малою дитиною на руках, без будь-якої допомоги, все ж вистояла, здійснила батьків наказ, вивела, як кажуть, мене в люди...
Доля моєї матері воістину трагічна. Вона ледь не вмерла в роки Голодомору 1932—1933 рр., пережила арешт і ув’язнення свого чоловіка, пережила лихоліття Великої Вітчизняної війни, тяжкі голодні повоєнні роки. Вона важко фізично працювала за мізерні гроші — санітаркою в евакошпиталі, потім вантажницею, технічкою. Була донором — із патріотичних почуттів. Згодом за гроші, що їй платили за донорство, ми виживали. Мати була нагороджена знаком «Почесний донор Товариства Червоного Хреста УРСР» (посвідчення № 1980) — справедлива, вистраждана й заслужена нагорода. Мати часто плакала, сумуючи за чоловіком, і все життя, страждаючи, чекала на його повернення, не розуміючи, чому таке лихо звалилося, впало на її бідолашну голову. І до самої смерті її супроводжували шок, страх, туга, відчуття беззахисності — словом, усе те, що вона пережила 16 березня 1938 року — в день арешту її чоловіка. Мати — Поліна Федорівна — добра, любляча людина, самовідданий донор, потім була нагороджена медаллю ЦК № 05-1081 «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941—1945 годов». Але навіть медаль не могла змити ганебне тавро дружини «ворога народу».
Якось я намагалась пригадати щось радісне, приємне, цікаве з мого дитинства. І не змогла. Такого просто не було — з відомих причин... Голодний 1947 рік... Мені 12-й... Тільки б рости... Немає чого їсти... Навколо опухлі, голодні, зневірені, байдужі до всього люди... І ми — члени сім’ї репресованого...
Мати часто просила читати їй вірші Тараса Шевченка. І, звичайно, плакала. А інколи вона співала:
Віють вітри, віють буйні,
аж дерева гнуться;
О, як болить моє серце,
а сльози не ллються...
Де ж ти, милий, чорнобривий?
Де ж ти? Озовися!..
Як я, бідна, тут горюю,
прийди подивися...
А потім ридала, і я разом з нею.
Нема таких слів, аби все це передати... Голод, страх, розпач, чекання кінця... І — пекуча туга за батьком... І — надія, що, може, колись він все-таки повернеться... І — водночас — зневіра, бо звідти ще ніхто ніколи не повертався...
...І ось тепер, коли я сиділа в приміщенні архіву Служби безпеки України та зі сльозами на очах читала справу мого батька — такі болісні для мого сприйняття папери, в моїй уяві спливали події, які свого часу переживав мій батько (допити тривали, як свідчать протоколи, по дві, три, а то й п’ять годин, здебільшого вночі).
Родичі, повторюю, відцуралися від нас після звістки про арешт мого батька — їхнього брата, дядька, племінника. Родинну «тканину», так би мовити, було розірвано (ось до чого призводять авторитарні дії політиків, керівників держави! Ми, прості люди, ставали жертвами, заручниками їхніх дій, їхніх рішень).
А коли я вступила до комсомолу (а згодом — і в партію — в автобіографії я завжди з болем писала про цей факт), мене ніхто не питав про долю мого батька. Як я розумію, присутні свідомо обходили це питання.
У молоді роки я постійно відчувала на собі це тавро, цей тягар. А окремі молоді люди (точніше, їхні батьки) не поспішали пов’язувати свою долю із долею дочки хоч і реабілітованого її батька.
...Ось я закінчила середню школу. Для себе твердо вирішила: так жити, як моя мати, не можна. Треба вчитися, думала я, щоб стати спеціалістом, одержати вищу освіту, заробляти на життя й підтримувати матір. Після школи я працювала і вчилась. Придивлялася до того, як живуть освічені люди, люди, що плідно та творчо працюють. Долучалася до кращого, самотужки і через книжки пізнавала світ, людей, мистецтво. І мені це вдалося завдяки власним зусиллям і моральній материнській підтримці.
Робота з дітьми, молоддю, аспірантура в Київському університеті імені Т.Г. Шевченка, після закінчення якої — викладацька діяльність. І повсюдно, попри всі негаразди, гору брав оптимізм. Пішли в ріст організаторські здібності, підвищилася компетентність як спеціаліста, утвердилось почуття власної гідності, яку, до речі, весь час доводилось обстоювати, доводити, що я займаю своє місце в житті та вмію фахово й плідно працювати.
Якби був живий мій батько, він міг би мною пишатися, а мати, коли була жива, нерідко дивувалася: як я — без матеріальної бази, взагалі без чиєїсь істотної підтримки, та ще й дочка репресованого, долала труднощі й життєві перепони, яких були чимало в моєму житті. Гадаю, що це була сила духу — вона тримала мене на плаву й підштовхувала йти вперед і досягати успіху.
У мене склалося насичене, змістовне внутрішнє життя — життя серед книжок і цікавих непересічних людей. Але сум, туга за батьком мене не покидали.
Із 1971 року я живу в Києві, до Полтави (місця мого народження й дитинства) мене не тягне — заважають спомини про той біль, який ми пережили з мамою (тепер вже покійною). Навіть напередодні смерті вона просила мене: «Поїдь, Лідо, до батька. Подзвони йому» (більш як чотири роки моя мати була паралізована, я сама її доглядала).
...Отак я сиділа в приміщенні архіву Служби безпеки України, читаючи справу свого батька, і подумки гортала сторінки нелегкого свого життя. А висновок був один: мені довелося чекати понад 65 років, щоб прізвище батька, необѓрунтовано репресованого в березні 1938 року й реабілітованого лише 1958 року, було оприлюднено. Оприлюднення списків безпідставно репресованих відкриє нарешті багатьом очі — як на власні вчинки, дії, так і на епоху, в якій жили наші батьки й плоди якої ми й нині пожинаємо.
Як повільно змінюється (або й зовсім не змінюється) стиль роботи наших високих можновладців! Їхня відірваність від повсякденних потреб народу вражає. Чимала вина й тих, хто стоїть поруч із ними. Їхня заспокійлива інформація, що все, мовляв, гаразд, все обійдеться, все терпимо, ой як шкодить справі!
Формуючи громадянське суспільство, розбудовуючи демократичну правову державу, не можна залишати поза увагою золоте правило людського буття: правителі мають бути під контролем народу, нести відповідальність за свої дії.
Мене обурює, що навіть після реабілітації мільйони невинно постраждалих очікували (а деякі досі очікують) по півсотні й більше років на оприлюднення прізвищ уже реабілітованих людей.
І ще. За останні десятиліття з’явилося чимало нових пільговиків — це афганці, чорнобильці, біженці. Між тим, наскільки я знаю, безпідставно репресованим та їхнім родинам не доводилось ще користуватися хоч якимись пільгами (крім тих, хто повернувся із місць заслання).
Німці відшкодовують збитки остарбайтерам...
А хто й коли відшкодовуватиме матеріальні збитки (моральні, певна річ, компенсувати неможливо) таким, як я?
Хіба це не функція держави?
