Активність переважає над байдужістю

Юлія ПIМЕНОВА, координатор волонтерського пункту для переселенців «Станція Харків», організованого спільно з МНС:

— Жахливо, що 14 жовтня на засіданні Верховної Ради не ухвалили закон про вимушених переселенців. Ми сподівалися, збирали підписи. Без підтримки залишилися сотні тисяч людей. Адже вже почалася друга хвиля переселення. Деякі з’їздили додому, але там немає води і тепла, тому люди повертаються до нас. Якщо влітку потік ішов лише з Донбасу, то зараз додалися ті, хто їде назад з Росії, тому що там їх «погано прийняли». Добре, коли люди, про яких ми піклувалися влітку, повертаються і кажуть: «Дякуємо! В жодному місті нам так не допомагали, як у Харкові! Ніде більше немає таких пунктів на вокзалі». І не вірять, що ми працюємо безкоштовно, слово «волонтер» для багатьох незрозуміле.

Хотіли зустрітися з Яценюком, розмістили заклики у «Фейсбуці», він їх побачив і надіслав до нас 15 жовтня міністра соціальної політики Людмилу Денисову. Ми змогли поговорити, і виявилось, що вона абсолютно не знала про ситуацію з переселенцями в Харкові та області. Нині завдання мінімум для волонтерів «Станції Харків» — потрапити на круглий стіл з Яценюком і представниками соціальних служб.

Із радісного — ось сьогодні вперше за два дні побачила доньку, вона мене тішить. Чоловік підтримує. Після того, як я включилася у волонтерську роботу, дуже змінився список моїх друзів. Є люди, які відвернулися, пропали. Проте відгукнулися ті, від кого я цього не очікувала. І є багато нових друзів, які щодня допомагають.

Iгор ЗАРУДКО, письменник, культурний діяч:

— Сьогодні я особисто боюся говорити на тему поганого, адже ми зараз всі ходимо по гострому лезу ножа, а думки мають здатність матеріалізовуватись. Проте діватися нікуди: з поганого у нас усіх, і у мене особисто — це смерті наших бійців, наших братів і синів України.

Днями я став свідком суперечки, коли після недовгих дебатів був змушений відійти убік і навіть закрити за собою двері. Коли почув фразу: «У католиків немає душі, не те що у християн». Це вибило мене з колії. Також неприємною була ситуація в банку. Я пішов платити за комунальні послуги, і цього дня людям з Донецької та Луганської областей видавали якісь гроші. Були страшні черги, великі, довжелезні. І раптом оголосили, що відкрили ще одне віконце, і я бачив, як чоловік відкинув жінку, яка бігла попереду, і став першим у черзі.

Із хорошого і позитивного — я почав писати третю книжку.

Олександр ЗОЛОТАРЬОВ, головний лікар «Медичного центру Здоров’я»:

— Мені вдалося організувати бригаду з чотирьох лікарів, які зараз позмінно їздять на передову, в місто Щастя, надають допомогу батальйону «Айдар». Коли армія попросила про допомогу на початку АТО, мало хто активно відгукнувся, я був шокований байдужістю деяких колег. Але лікарі-волонтери, які туди їздять, збирають гуманітарку, медикаменти — це ті люди, на яких можна покластися. Нині на передовій гострих проблем у медичному забезпеченні армії і поранених немає. Добре, що медичне співтовариство починає об’єднуватися. Нещодавно у нас пройшла українсько-німецька конференція, де ми говорили про вплив громадських організацій на реформування системи охорони здоров’я. Представники міського відділу охорони здоров’я думали, що зможуть, як і раніше, диктувати свою політику. Але ми, представники різних організацій, намагалися пояснити їм, що пасивне ставлення громадськості закінчилося, ми домагатимемося участі в робочих засіданнях, ініціювати обговорення важливих питань, наприклад, про медичне страхування. Так відбувається в Германії — там є асоціації, які беруть участь у роботі бундестагу, це нормальна практика.

Марія НИКИТЮК, голова правління Фонду «Мир і Порядок»:

— Добре, що цієї осені затрималося тепло. Наші хлопці на передовій не так мерзнуть. І погода дає нам можливість підготуватися, зараз усі риють землянки, бліндажі. Ми їздили нещодавно під Дебальцево, допомагали. У багатьох воїнів нині з’являється відчуття, що вони не самотні, не покинуті. Що прості люди їх цінують — вони бачать це по волонтерах. Адже ніколи нікого не хвилювало, як себе почувають бійці, як живуть. І нас зокрема. Я відчуваю себе винною через те, що зараз відбувається в армії. Але ставлення до них з боку державних структур залишається жахливим, технікою їх не забезпечують, їм видали форму, яка їх калічить, — там 85 відсотків синтетики. Таке відчуття, що Збройні сили навмисно провокують на бунт, а це буде катастрофа для країни. В армії залишилася совкова система, її треба міняти, тим паче у воєнний час. Для звіту, наприклад, про знищену одиницю зброї — а їх сотні — боєць повинен написати величезну кількість документів, замість того, щоб воювати. Також великі проблеми в керівництві — від капітана і вище.

Євген СВIТЛИЧНИЙ, художник:

— Я зараз багато працюю — пишу картини, викладаю. У лютому заплановано мою персональну виставку в «Муніципалці», але я, можливо, виставлятимуся разом зі студентами. Студенти у мене чудові. Але війна не дає жити і дихати. Мій середній син Олександр, хірург, провів влітку півтора місяця в Ізюмі. В той час, коли відбувалася ця страшна бійня на Донбасі, він узяв відпустку (і ще десять днів додатково) і поїхав рятувати поранених — різав, шив цілодобово. І вивозив солдатів із зони АТО. Я ним дуже пишаюся. Але й хвилююся за нього та двох інших синів. Всі вони призовного віку... Не хочу думати про погане, але поки що я не бачу кінця війні. Криміналітет, який був у владі, не хоче просто її віддати.

Iнна БОГОСЛОВСЬКА, юрист, політик:

— Вочевидь, у нас на очах остаточно розвалюється радянська держава. Щодня від неї відколюються шматки. Як від льодовика, що тане. Можна сказати, що цієї пострадянської держави вже немає. Але й нового ще немає. Натомість почало формуватись дуже класне, дуже багатогранне громадянське суспільство. Воно вийшло, як тверда земля з болота. Але все одно потрібна ще палиця, щоб пройти через це болото, щоб перестрибнути з купини на купину. Щодня осушуються частини цього болота і міцніють структури суспільства, починаючи від батальйонів, волонтерів і закінчуючи професійними організаціями. Гадаю, буде зміцнення профспілок і масових суспільних рухів. Особливо це видно по Харкову, в якому з цим завжди були проблеми. І важливо, що ці організації починають об’єднуватись. Тому що раніше це був такий частокіл, жодних горизонтальних зв’язків. Для Харкова був дуже показовим «Марш єдності», коли за півдня через мережі зібралося близько десяти тисяч людей. Суспільство народилося, як дитина. Наше завдання тепер — повністю осушити те старе болото. А там, як ми знаємо, величезна кількість корисних копалин, там все росте. Дуже символічно спонтанно знесли Леніна, про якого інженери мені розповідали, що для того, щоб його зняти, потрібно чотири дні, а інакше він провалить метро. Це було дуже смішно — всі ці міфи.