Безсмертна Бонарівка

Добрий день, шановна редакція газети «День»! Прочитав дуже цікаву статтю від представника української діаспори в Канаді, філолога Лева Курдидика, у вашій цікавій газеті за 6—7 липня, і цей матеріал викликав у мене особливу повагу. Адже батько Анатоля Курдидика ще наприкінці тридцятих років приїздив до нас у Надсяння, в село Бонарівку, описати наше українське життя на маленькому «острові» серед поляків.

Ось що він пише у книжці Я. Пащака «Родимий край, село родиме».

З повагою

Микола ГОЛЕЙ, с. Княже,Івано-Франківська обл., уродженець с. Бонарівка

***

Цілий окремий світ. Бонарівка! Не знав я, що таке село існує, доти, доки одного дня мене викликали по телефону з редакції «Діла» на нижчий поверх. Шановний д-р І. Брик, голова, та шляхетний С. Магаляс, секретар голови управи, запропонували мені поїхати на велике просвітянське свято в Бонарівку. Пояснювали: там — осередок справжнього українства під Коросном, звідусіль оточеного поляками, решта колись наших питомих теренів. Ні-ні, не Лемківщина, казав д-р І. Брик, — від Лемківщини відділений цей острів теж широкою смугою поляків. Кілька сіл тримаються міцно, люди в них добре організовані, тепер роблять просвітянське свято і просять делегата з матері «Просвіти», бо досі мало хто туди заїздив, а з Централі таки ніхто їх не відвідував.

Найближчої суботи поїзд помчав мене в далеку, як на галицьку волость, дорогу. Перемишль, Ряшів, далі пересів на Коросно. А там чекала на мене, як завжди в таких поїздках, фіра з добрими кіньми і двома людьми, з якими за дорогу ми заприятелювали. Їхати було добрі дві милі, пізно ввечері ми в’їхали в оточене рясними садками село, на дорозі чекали нас люди, і по селу з місця пішла звістка, що прибув делегат. На подвір’ї приходства вітали мене панотець декан Клюфас з їмостею, двома синами та донькою. Відразу сіли до вечері. Отець декан був наче зі старої книжки: високий, худий, суворий на вигляд, але з лагідним усміхом батька і приятеля. Під час вечері прийшли люди і сказали, що в хаті-читальні повно людей і якщо я зможу, то просять прийти. Це було зворушливо. Просвітянська хата-читальня — велетенський, під народний стиль, кількаповерховий дерев’яний будинок був яскраво освітлений. Простора театральна зала, читальня з бібліотекою, крамниця кооперативу і кредитної спілки, а нагорі розмістилися осередки Союзу українок та «Лугу». І так багато ясних облич, міцних потисків рук. Витав піднесений настрій, відчуття чогось дуже творчого й потрібного.

Низка несподіваних і неймовірних подій. Чергового дня, в неділю, була урочиста відправа. Народу в храмі й довкола було як на великий празник.

Десь о четвертій опівдні мені сказали, що на нас чекають. Під будинком читальні, який удень і посеред клумб із квітами виглядав, немов справжня палата «Просвіти», і майорів по вітру українськими прапорами, було більш як тисяча людей. Не змогли поміститися в залі — всі вікна були відкриті, щоби ті, хто надворі, чули все зі сцени. Це було щось таке, чого я досі не переживав. Свято було обдумане до дрібниць і підготовлене як слід. Промови, декламації, виступи хорів — аж не вірилося, що це — в селі, за кількасот кілометрів на захід від Львова, серед польських теренів! Нарешті — моя черга виступати...

У своїй промові я наголосив, що Бонарівка — наш бастіон, найдальше на захід висунута фортеця українства, і що ми покладаємо на неї сподівання. Знаємо, що вона витримує найбільший тиск, але мусить вистояти на варті, бо коли вона спіткнеться чи впаде, то ворожий фронт тиснутиме на нас нещадно. Я сказав, що передам усій галицькій волості звістку про них, наших братів і вояків, які стоять на бастіоні, вперто й жертвенно, що ми горді за них і завжди будемо з ними поруч, якщо їм знадобиться наша підтримка чи допомога. Мені ледве дали завершити мій виступ. Годі описати гамір, що стояв у залі. Коли дочитав своє слово, сидів і споглядав собі за тим, що відбувалося далі — такими напрочуд величними, празниковими і пам’ятними на все життя були ці збори.

А потім я пішов селом. Ні, такого села, мабуть, в усій галицькій волості не було, принаймні такого я не бачив. Крім кількох учителів, студентів і студенток, не було тут інтелігентів і ніхто сюди не заїздив. Але батьком усього цього життя «острова» був панотець декан Клюфас, і його шанували, мов гетьмана. А на місці був власний — міцний, високо й самотужки освічений, патріотичний шляхетський прошарок із селян, — дай Боже нам мати таких інтелігентів! І отець декан умів їх віднаходити і ставити у проводі місцевого життя: головами всіх місцевих установ, диригентами хорів, провідниками театральних гуртків, секцій Союзу українок, Лугових чот були селяни — незабутні особистості, такі, яких потребує Україна. Село саме собі провело і збудувало дорогу, хати й подвір’я чудово облаштовані. Луг зробив чудовий майданчик для вправ, огородивши його березовим частоколом із брамою. Ба навіть на дубі, з-під якого струмує джерело, на ланцюжку висіла кварта і дощечка з написом «Лугова криничка». Чарівна оаза для подорожніх!

Вічно жива Бонарівка! Я повернувся до Львова і не знаходив слів, оповідаючи шановному панові Брикові про свою подорож до Бонарівки й дякуючи за нагоду там побувати. Потім у кількох числах «Неділі» я вмістив репортаж із того справжнього бастіону. При нагоді я з дружиною знову побував у Бонарівці, і жили ми в селян, які стали нашими назавжди інтимними приятелями. А ще потім, перейшовши в 1939 році Сян і вискочивши з кігтів «визвольників», куди я міг податися? До Бонарівки. І тут в іншого мого друга з селян прожив кілька тижнів, поки мені не було скинено гіпсу з розбитої бомбою ноги.

Сьогодні Бонарівки немає. її вивезено на Західну Україну. Але вона живе як символ українського бастіону, що витримав усі натиски і не здавався ніколи.