«Будзьма!»
Якщо звернути увагу на культурну сферу, то можна помітити, що в останні роки почало з’являтися все більше акцій, які були б у принципі неможливі без існування інтернету. Це не новина. Але ця «не новина» є важливою не лише з погляду прогресу. Справа в тому, що для таких країн, як Білорусь, де, скажімо, є проблеми зі свободою в медіапросторі, всесвітня мережа, до якої, на щастя, мають доступ багато білорусів (принаймні, у великих містах), стає єдиним вільним культурно-експериментальним полігоном. І хоча кампанія «Будзьма!», яка 1 жовтня почала простувати просторами Білорусі (насамперед — просторами віртуальними), позиціонує себе як виключно культурна й аполітична, відійти від громадянської розсудливості учасників авторам акції навряд чи вдасться. Хоча культура в цьому сенсі, безумовно, понад усе. А нам залишається лише підтримати сябрів. Ну що ж, «Будзьма»!
Северин Квятковський, організатор культурної кампанії «Будзьма!», Мінськ, Білорусь:
— Організаторами кампанії «Будзьма!» виступили кілька громадських організацій, які в основному пов’язані з культурою, наприклад, Спілка білоруської мови, Союз білоруських письменників, а також модерновий альманах «pARTisan». Він не самвидавчий, але презентує сучасне білоруське мистецтво, друкує інтелектуальні тексти. Ми наголошуємо, що це абсолютно аполітична акція. Тому запрошуємо до співпраці всіх. Адже мало хто задумується останнім часом над тим, що таке Білорусь, хто такі білоруси. Хто ці люди, які живуть у Білорусі? Національна ідентифікація як така — ця тема постійно замовчується. З приводу цього я можу говорити не від імені компанії «Будзьма!», а висловити свою думку. Справа в тому, що є певний нюанс щодо білоруської національної символіки. Біло-червоного прапора в нас на сайті (www.budzma.org) немає, тому що він хоч і національний, хоч й історичний символ, але асоціюється саме з політикою. Ще з тих часів. Якщо ти принципово розмовляєш білоруською літературною мовою, відразу виникає питання, чи не опозиційний ти діяч. Це нездорова ситуація, коли мова та культура були свого часу політизовані з об’єктивних причин. За радянських часів було небезпечно спілкуватися білоруською літературною мовою, тому що тебе відразу розцінювали як націоналіста, і на тебе відразу ж заводили справу. Так само як в Україні, але навіть трохи жорсткіше. З тих часів це все залишилося практично без змін. Ми зараз хочемо на грунті поваги до історії та сучасної культури об’єднати людей. Зрозуміло, що ми не можемо об’єднати всі 10 мільйонів білорусів, але, я вважаю, що може йтися про десятки, сотні та тисячі. Це мінімум. Найбільші надії ми покладаємо на сайт. Тому що інтернет в Білорусі — єдиний вільний медіапростір. Люди вже почали вести громадський щоденник у рамках сайту. І ми сподіваємося, що вони робитимуть це активно. Що стосується безпосередньо культурних акцій, то вони проводяться всією Білоруссю. Насамперед ми робимо акцент на провінції, тому що, на відміну від України, в нас проста структура: є Мінськ і є інша територія. У Мінську і в ста кілометрах від Мінська живе 30% населення. У столиці й інших великих містах інтернет є досить розвиненим, тому там головна надія — на сайт. А ось у малі міста і навіть у деякі великі села наші партнери (Спілка письменників, Спілка художників) поїдуть із заходами та концертами. Виступи музикантів вже почалися з 1 жовтня. Ми сподіваємося, що з регіональною владою в нас все буде добре. Головне продемонструвати, що це не політична акція. Хоч, звичайно, багато хто з учасників нашої кампанії в суспільному житті абсолютно чітко визначає свою позицію, яка місцевій владі, можливо, не дуже подобається. Проте ми сподіваємося, що все в нас вийде. Учора наш сайт відвідало понад дві тисячі осіб. Якщо перевести цю цифру на українські реалії, множте на п’ять, тобто 10 тисяч на день. Для початку кампанії це дуже непогано.
Сергій ТАРАНЕНКО, юрист міськвиконкому, м. Гола Пристань, Херсонська область:
— Нещадоавно в нашому місті було встановлено пам’ятник жабі. Ідея встановлення такого оригінального пам’ятника виникла у міського голови. Він хотів, щоб усім було добре, щоб усі жили в мирі. Наше місто забудовується починаючи з набережної. Спершу ми поставили там кілька пам’ятників — русалці, кавуну, побудували альтанку, каплицю Святому Миколаю. Зараз плануємо будівництво палацу спорту. Потім ми вирішили поставити жабу, бо вона, на жаль, всюди: всі одне одному заздрять — у того кращий магазин, у того — дружина краща, у того — чоботи. Жабу ми поставили так, щоб під неї можна було підлізти і відчути фізично — як це, коли тебе душить жаба. На ній також написані вірші: «Якби вас жаба не давила, І щоб була у нас ще сила, І ще щоб мудрості додати — Яку б країну можна мати!» Автором рядків став наш місцевий художник Олександр Тепляков. Відкрили пам’ятник на День міста. Урочисто, дуже урочисто! Кажуть, що тепер вона приносить удачу. Треба сказати, що ми намагалися зробити її якомога огиднішою, а вийшла така жаба, як китайці ставлять на щастя... Вона зроблена з пенопласту, обтягнутого металом і залитого бетоном. Усі жителі Голої Пристані відреагували дуже позитивно — всі сміялися, ніхто не образився. Ми знаємо, що ця ідея не така вже й оригінальна, такі пам’ятники є і в інших містах. Але всі були дуже задоволені, фотографувалися, намагалися до неї підлізти, доторкнутися. Звичайно, бо у кожного ж є жаба в душі, хоча б трохи... Пам’ятник кавуну ми встановили на День незалежності 24 серпня, коли був кавуновий фестиваль. Ще стоїть у нас русалка. Але вона така огидна на вигляд (тітка, а не русалка), що її скоро замінять на іншу русалку.
Володимир ОПАНАСЕНКО, журналіст:
— На минулому тижні я побував у Сочі — в цьому легендарному для радянських часів курорті. У Сочі відчувається найсправжнісінький ажіотаж — починаючи від кількості й масштабів проектів, які там розвиваються (готелів і тому подібних комплексів) і закінчуючи ситуацією на автомобільних дорогах — там величезні затори навіть у будні, що зазвичай не характерно для курортних місцевостей. Це відчувається і в цінах. Вони там просто шалені. Наприклад, проживання у пансіонаті на одну людину за одну добу коштує 170 доларів. Причому умови проживання відверто радянські — стара сантехніка, старі меблі. Зрозуміло, чому Росія так б’ється за Крим. Хоч у Сочі вкладено дуже багато грошей — все прилизано, причесано, пальми насаджені, це місто значно поступається Криму навіть за красою природи. Ще я помітив там багато міліції. Міліціонери там ходять ротами. Мабуть, дається взнаки політика Росії й, хоча вона знаходиться поруч із Україною, ризик тероризму там значно вищий. Відповідні й заходи безпеки: на кожній вулиці — по «бобіку». Ще як журналіст я, звичайно, передусім звернув увагу на російську пресу. Згідно з моїми спостереженнями, у Росії є професійна преса, а є непрофесійна. Так само як в будь-якій іншій країні. Але особливість російської професійної преси полягає в тому, що навіть вона зобов’язана починати свої виступи, розмови і тому подібні речі зі згадувань про свою владу. Авторитет влади у Росії значно більший, ніж у нас.
