Букет квітів на «могилу» хати
Задумуючи в 1954 році свій останній фільм «Поема про море», Олександр Довженко пристрасно вірив у те, що тут виникне нове життя, яке буде набагато кращим за вчорашнє. Чи міг він припустити, що через кілька десятиліть велика ідея рукотворного моря відгукнеться болем у душах багатьох українців, чиї рідні оселі поглинула вода?
Було це минулого літа. Ми поверталися з відрядження з Полтавської області. Шлях пролягав через Канівське водосховище. Проїжджати цією дорогою мені доводилося вже не один раз. Але коротенький епізод, який відбувся того серпневого дня, настільки розтривожив душу, так глибоко закарбувався в пам’яті, що кожного разу, коли згадую про нього, а особливо коли комусь розповідаю, то на очі навертаються сльози. Настільки вражаючим і хвилюючим був вчинок місцевого водія, якому доручено було завезти нас до Києва.
Як потім з’ясувалося, до такого ритуалу він вдавався щоразу, проїжджаючи цим шляхом, точніше з тих пір, як виникло море й через нього пролягла дорога. Тобто — більше тридцяти років. Причому в його діях не було нічого штучного, награного. Усе відбувалося цілком природно, по-людськи.
Отже, що саме відбулося? Проїхавши десь із півкілометра по дорозі через море, водій раптом з’їхав на узбіччя й зупинився.
— Щось трапилося з машиною? — запитую.
— Трапилося, але не з машиною і не зараз, — відповів загадково і, як мені здалося, трохи схвильованим голосом. Потім, узявши букет польових квітів, що лежав за заднім сидінням, вийшов із машини.
Обабіч дороги, скільки сягав зір, вигравало хвилями море. Якусь мить водій мовчки постояв, дивлячись не в далечінь, а ніби розглядаючи щось поблизу, за кількасот метрів від берега. Голова його була трохи нахилена, він наче кланявся. Потім перехрестився й кинув у воду букет квітів. Ще якусь мить постояв мовчки й пішов до машини. Тривало це не більше 10 хвилин. Коли сів за кермо, глянув на нас і ніби винувато сказав:
— Пробачте, що затримав. До Києва наверстаємо.
І більше ні слова. Ми поїхали. У машині запанувала тиша, яку ні ми, ні водій довго не наважувалися порушити. Кожен думав про своє. А якщо точніше, то ми з колегою мовчки надумували різні версії відносно того, що відбулося. Але найчастіше приходила в голову думка про те, що саме на цьому місці й саме в морі багато років тому трапилась якась трагедія, внаслідок якої хтось із близьких чи рідних водія загинув. І тому, проїжджаючи щоразу цією дорогою, він зупиняється й кидає на воду квіти. На знак пам’яті. Інших варіантів у нас не було. Тим більше, що через деякий час ми стали свідками, якщо можна так сказати, відкриття обіч траси маленького обеліска-пам’ятника комусь із загиблих на тому місці.
Одним словом, настрій був гнітючий. Думалося, що в мовчанці так і до Києва доїдемо. Аж ні, водій, наче відчувши свою вину, почав розповідати:
— Щоразу, коли я проїжджаю цією дорогою, особливо в тому місці, де я зупинявся, у мене наче німіють руки й ноги. І я не можу їхати далі, не зупинившись. На тому місці було наше село. І десь приблизно там стояла батькова хата... Її знесли й затопили... Тепер ось море... Там пройшло моє дитинство. Які щасливі ті люди, які мають можливість приїжджати в село, до хати, де народилися, походити тими стежками, подивитися на ті дерева, які разом із ними підростали... А нас цього позбавили... За що? Чим ми провинилися перед Богом? І, головне, — заради чого затопили, мабуть, сотні сіл, якщо не тисячі? За що? За що?
Останні слова були сказані крізь сльози, які він, уже немолодий чоловік, не соромлячись, витирав рукавом сорочки. То був його монолог-біль, монолог-крик, монолог-плач. У кожному слові відчувалося велике горе, яке випало на його особисту долю, на долю його сім’ї та односельців, насильно вигнаних із рідних, обжитих домівок, з прабатьківської землі.
І пригадався мені тоді зовсім інший епізод, свідком якого довелося бути наприкінці 1960-х років. Тоді саме створювалося Київське море. На території кількох колишніх районів столичної області — Вишгородського, Вищедубечанського, Димерського. І мені, тоді ще студенту-практиканту редакції газети «Молода гвардія», довелося побувати в тих місцях одразу після того, як «народилося» це море. Пам’ятаю, в одному із сіл, на березі щойно утвореного водосховища, стояла згорьована бабуся і, простягаючи до неба руки, голосила:
«За що над тобою так збиткуються, мій синочку. За що? Пливи, пливи до мене, я тебе заховаю від цих варварів. Ох, німота погана...»
Від голови сільради, який стояв поруч, я довідався, що після того, як море поглинуло сільське кладовище, і бабуся Палажка побачила, як відпливають від берега вимиті водою гроби, вона збожеволіла. Бо серед них була труна її сина, який повернувся з війни тяжко пораненим і помер кілька років тому. А чоловік її на тій війні пропав безвісти.
Отож щодня, як тільки починало світати, виходила бабуся на берег і цілий день, крізь сльози, вдивлялася в море, посилаючи прокльони... фашистам. Саме їх божевільна жінка вважала винними у своєму горі.
... То в одному, то в іншому місці хвилі прибивали до берега дошки від трун, хрести й навіть кістки. То було жахливе видовище, яке й досі стоїть перед очима.
