Бути українцем не за графою, а в душі

Що й говорити, питання, порушене істориком-політологом Олександром Палієм у статті «Національність у паспорті: добре чи погано?» («День» №3 від 11—12 січня 2013 року), залишається дискусійним і в центрі уваги ЗМІ, політиків, політологів. Тож однозначно, кількість спекуляцій на цю тему теж не зменшується, а тільки зростає. Дуже добре, що автор розглянув багато моментів pro i contra подібного запису в паспорті. Та, на жаль, ці моменти не є вирішальними на шляху ствердження чи заперечення необхідності цієї так званої «п’ятої графи».

З одного боку, глобалізаційні процеси, які стрімко нарощують свій вплив на суспільство у всесвітньому масштабі, вступають у протиріччя з проблемами — викликами нацменшин та етнокультур, а з другого, вони ж — необхідна «данина» технічному і технологічному процесу, який наступає також невідворотно. Можна розглядати глобалізацію як чинник, який вступає фактично в протиріччя з графою в українському паспорті «національність».

Як на мене, у цьому питанні повинен сповідуватися насамперед квотно-національний принцип присутності громадян країни на всіх щаблях влади різних рівнів, тобто приблизно так, як і в питанні гендерної політики. Мені закинуть, що це найменше важить, головне, щоб спеціаліст був кваліфікований. Та все ж саме життя повністю підтверджує мою думку щодо важливості квотно-національного принципу. Наведу приклад зі свого досвіду. За освітою я енергетик, усе життя пропрацював у цій сфері.

Незважаючи на той факт, що я був етнічним грузином з домішками єврейської крові, це не помічали, певним чином прощали і приймали лише доти, доки послуговувався російською мовою, тобто був, як усі. Але варто мені було перейти на українську, як на мене посипалися звинувачення в націоналізмі, шовінізмі та інших «-ізмах», почалося відверте цькування, зневажливо-презирливі кпини співробітників на кшталт «щирий нацик-українець» та відверта обструкція керівництвом на зразок: «Ты что, нормальным языком не можешь писать документацию?» Тож вважаю, що з цієї точки зору для підтримки мужності кожного українця графу «національність» просто необхідно заповнювати. Як на мене, дуже слушна пропозиція п. Палія щодо формулювання та написання в паспорті: не єврей, росіянин, молдаванин, а українець єврейського походження, українець російського походження, українець молдавського походження тощо. Безумовно, заповнення цієї графи має відбуватися абсолютно без тиску і лише за бажанням заявника.

Звичайно ж, надання ваги етнонаціональному квотному принципові призначень у владі загрожує перегинами в той чи інший бік. Адже знаючи про наше єзуїтське вміння тенденційно вирішувати подібні питання (скоріше таким чином заганяючи їх у глухий кут, приклад — закон про засади мовної політики), можна тільки уявити ступінь і кількість спекуляцій на цю тему... Переконаний: якби квотно-національний принцип чітко сповідувався під час призначення на керівні й державні посади, то не було б категорично нонсенських призначень на посади міністрів осіб, які були громадянами іншої держави і сповідують яскраво виражені її погляди. Однозначно ці люди просто не можуть бути патріотами України, а відповідно й обіймати керівні посади на найвищих щаблях влади. Адже у людини не може бути двох Батьківщин (!). Звичайно ж, мені можуть навести безліч прикладів, коли представники іншої держави (в минулому) ставали щирими патріотами нової Батьківщини. Так-то воно так...

Наразі Україна самостверджується у світі і робить кволі спроби входження до кола європейських держав. Тож від того, як ми будемо ставитися до самих себе — зневажливо чи з глибокою самоповагою — великою мірою залежить і ставлення до нас світу. У зв’язку з цим сьогодні набуває виключно важливого значення так звана «п’ята графа». Переконаний, що це потрібно не для самозвеличування, не для пихатої зверхності чи самовпевненості, а для самоствердження українців за переконаннями, а не тільки згідно з графою «національність».