Час змін – це шанс...

Дедалі частіше від вінничан можна почути давню китайську мудрість: «Не дай вам Боже, жити у часи змін», але не всі городяни знають її продовження: «...і не скористатися новими можливостями»...

Щодня душу й тіло кладуть за нашу свободу молоді хлопці, останні заощадження на підтримку Української армії віддають діти, мізерними пенсіями з АТОвцями діляться літні люди. І іноді, дивуєшся, звідки вони взялися у світі корисливості, вигоди, хабарництва і корупції? Вінничани переконані, що це зміни — хороші й погані — розбудили українське громадянське суспільство.

Олена ПАВЛОВА, громадський діяч:

— Ви помічали, коли йде сильний дощ, над калюжею утворюється піна. Весь намул, бруд підіймається знизу і бурлить-бурлить-бурлить. Оце наша політика, маніпуляції, ігри, дерибан. Але з часом вода з цієї калюжі потрапить у русло потужної і чистої річки, яка нестиме її за течією. Ріка — це наше громадянське суспільство, яке нині відроджується і розвивається. Ми помічаємо фантастичну активність громадського сектору, представники якого не лише самі працюють, а чиновників змушують. Поки держава шукала шляхи вирішення проблем переселенців, а їх майже 2 мільйони, волонтери всіх розселили. І коли Європа «вішається» від 60 тисяч сирійців, підраховуючи фінансові збитки, ми лише «підморгуємо».

Зараз до громадських об’єднань більше довіри, а ніж до Президента чи Уряду. А це є свідченням того, що рано чи пізно політика відійде на задній план. І це, безумовно, великий плюс. Вже зараз ми маємо чимало цікавих проектів, які не підтримувалися державою, але принесли гарні результати для розвитку громади. Досить згадати форум з доступності, який проводила ГО «Гармонія», чи мій проект «Школа жіночої політика», завдяки якому в політичному житті міста та області з’явилися нові перспективні жінки. На черзі не менш цікавий проект — громадський ресторан на зразок того, що діє в Івано-Франківську. Вже маємо 20 вінничан, які готові зробили свій внесок — 1000 доларів у створення цього закладу. Прибуток йтиме на вирішення соціальних проблем міста. А працюватимуть у ресторані люди з обмеженими фізичними можливостями. А з нагоди Нового року плануємо разом з ДП «Укрпошта» запустити акцію «Український Дід Мороз». Наш славнозвісний Вінницький Дід Мороз Олександр Шемет їздитиме по всіх обласних центрах України і вітатиме українців з Новим роком.

Єдине, що розчаровує, — це виборча кампанія. Надто багато бруду, про який важко буде забути. Сьогоднішнім кандидатам в депутати вже завтра доведеться працювати у одній сесійній залі. Як дивитимуться один одному в очі? Не знаю.

Валентина ВЕЛЬГАН, волонтер:

— Під час останньої поїздки в зону АТО ми проїхали три з половиною тисячі кілометрів уздовж «кордону» з окупованою територією. Розвезли все, що хлопці замовляли. Вже повертаючись додому, заїхали до мого двоюрідного брата, який стоїть на блокпосту за 10 кілометрів від російського кордону. Я не бачила його кілька місяців і наша зустріч була не просто теплою, а незабутньою. Він так міцно обійняв мене, що аж подих затамував. Я злякалася, запитую: «Ти захворів? Серце болить?». А він, тримаючи мене в обіймах, каже: «Ні, я просто хочу запам’ятати цей запах дому...». Цю мить важко описати словами. Але ті, хто не був у зоні, ніколи не зрозуміють хлопців звідти. Вони навчилися цінувати звичайні і побутові речі, на які ми, на мирній землі, ніколи не звертаємо уваги. Кожен з демобілізованих бійців готовий вже завтра повернутися на схід, але захищати вони прагнуть не державу, а Батьківщину. На превеликий жаль, у нас зараз дві України: рідна земля і держава, остання з кожним днем втрачає всій авторитет і довіру в населення. Натомість міцнішають громадянські інституції: громада зароджується швидше, ніж формується держава. Правильно це чи ні — не скажу. Під час пологів, коли жінка народжує в муках, ніхто не може сказати, чи завершиться все благополучно. Але кожен чекає на момент народження здорової дитини. Зараз Україна з болем, навіть криком, народжує нову націю. Якою вона буде, — покаже час.

Дмитро КАЙТАНЮК, демобілізований боєць добровольчого батальйону «Айдар»:

— Торік ми обороняли Луганську ТЕС. Мали значні втрати, багато побратимів не повернулися зі сходу живими. А зараз, замість того, щоб купатися в лаврах, ми змушені захисти айдарівців у судах, причому за сфабрикованими звинуваченнями. Я розумію, що це політичні замовлення, бо добровольці-ветерани не потрібні державі, більше того — нас вважають небезпечними. Виконали свою роботу і гайда на нари!!! Боляче...

За останні півтори року політичні інституції сильно себе дискредитували. Саме тому більшість людей не мають бажання йти на вибори, вони зневірилися, розчарувалися. Суспільство не має точок дотику з державою, яка фактично намагається забарикадуватися від запитань і виконання обіцянок.

Зі щасливих моментів — маленькі радості. Хтось одружився, одужав, народив дітей, нарешті вийшов на свободу...

Світлана ЛУЧЕНКО, директор загальноосвітньої школи №13:

— Нещодавно ми провели акцію «Посади у рідній школі дерево», під час якої висадили поблизу алею із туй. Тепер кожен клас має своє дерево, за яким доглядає. Ще замінили старі вікна на нові, утеплили фасади — звичайні буденні справи, але для нас це маленькі перемоги, бо учням має бути тепло і комфортно.

Наші діти унікальні. Пригадую, як кілька років тому я була на семінарі у Польщі і ми відвідували один ліцей. Знаєте, хто найкраще відповідав на уроках? Діти з України: Оксана з Сумщини і Роман з Вольні. Їхні батьки переїхали до Польщі на роботу. Українським дітям немає рівних і саме тому Польща зацікавлена у тому, щоб випускники наших шкіл вступали до їхніх вишів. І багато вінницьких дітей використовують цю можливість, бо наша освіта — це постійна реформа, а ринок праці не відповідає ринку пропозиції.

Останнім найвдалішим нововведенням в освіті вважаю профілювання зовнішнього незалежного оцінювання, яке дозволяє дітям ще в школі визначити свій майбутній фах. Наші випускники, до речі, показали досить непоганий рейтинг із ЗНО з української мови — серед загальноосвітніх шкіл зайняли 2 місце по місту і 9 — в області. Але є нововведення, від яких практикуючі вчителі беруться за голову. Тому моя думка така — зміни потрібні, але від них не повинні страждати діти, вчителі і батьки. Наше завдання виростити розумних і здорових дітей.

Світлана ФИЦАЙЛО, керівник літературно-драматургічної частини обласного музично-драматичного театру:

— Благословляй день, у якому живеш — за таким девізом намагаюся жити щодня. Радіти близьким і рідним людям. Люблю, коли родина збирається за великим столом, бо ж, головне, не що на столі, а хто за столом. Великою радістю стала нещодавня зустріч з Лондоном. Неймовірне місто, дивовижна архітектура, казкова природа й безмежна любов англійців до своєї історії, культури. Вони просто живуть, бо мають впевненість у завтрашньому дні, захищені державою.

А у нас «і слів нема, і сліз не вистачає...» за наших хлопців, які щодня гинуть, захищаючи. Скільки б гарних дітей вони могли виховати, жінок любити, життю радіти. Це ж йдуть не просто відчайдухи, а справжні мужики!

Вибори дратують. Спостерігаючи за людьми, розумію, що потихеньку зникає віра й довіра. Благословляю день, у якому живу, бо так легше...