Чекав такої книжки 20 років

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Дозвольте привітати вас з 20-річчям нашої незалежної історії. Хоча багатьом вона й не подобається, але все-таки вона — наша й, дякувати Богу, — не Russia.

Дарую вам цю фотографію як символ мого уявлення про ваш чудовий колектив. Адже він у вас переважно жіночий, і в цьому, як мені здається, є особливий сенс. Фотографія була зроблена 24 серпня цього року, коли ми вперше побачили «нових центуріонів». Це був шок. Ідея знімка: українці – сильний, гарний, волелюбний народ. Його образом може бути більшість прекрасних українок, яких я знаю. Ви, як і багато українських жінок, є прекрасним прикладом для чоловічої частини нашого суспільства. Дякую вам за це. Я бажаю вашому колективу великого щастя і творчих успіхів.

Надзвичайно вдячний вам за «Силу м’якого знака».

Було велике бажання подякувати вам особисто, оскільки книжку купував у редакції газети. Був також іще один привід звернутися до вас. Проте, на жаль, не сталося. Тому прийміть від мене декілька слів захоплення.

Ваша книжка — це саме те, що так потрібно нашому суспільству сьогодні: чесна, актуальна, повноцінна, насичена фактами та загальнодоступна (дуже важливо!) інформація про нашу історію. Без перебільшення можу сказати, що чекав такої книжки 20 років. Дуже важливо, щоб цей проект розвивався в майбутньому й щоб за вами послідували інші подібні проекти. Від щирого серця бажаю вам успіху.

Тепер про інше. Наближаються дні 21—23 жовтня — 90-річний ювілей проголошення Української незалежної православної церкви. Сама собою ця подія є надзвичайно важливим фактом історії України, подібно до того, як 1917 року здобула свою автокефальність інша така ж давня церква — грузинська. Проте для нас, на відміну від Грузії, незалежність української православної церкви все ще є проблемою.

Сьогодні ми переживаємо, що називається, дежавю: Російська православна церква, що затверджує себе в ролі материнської, будучи на кілька століть молодшою по відношенню до Київського патріархату (ми пам’ятаємо, як відбувалася зміна ролей), всіляко перешкоджає діяльності УПЦ КП і УАПЦ. Хочуть повторити історію ліквідації УАПЦ в 1920—1930 роках. 1921 року їм це не вдалося завдяки активній роботі видатних українських церковних і світських діячів В.Липківського, А.Гриневича, В.Чехівського, А.Кримського, Ю. Жевченка, К.Стеценка й багатьох інших славних українських священиків і інтелігентів.

Особлива заслуга належить В.Липківському. Його любов до українського народу, його глибокі знання історії церкви та святого письма, надзвичайна завзятість і мужність не дозволили цього зробити. Він був чудовим теоретиком у сфері теології. Це дозволило йому переконливо показати правомірність використаних процедур й неспроможність аргументів церковних діячів, які стояли на службі самодержавної РПЦ, а головне, донести свою переконаність до свідомості простих віруючих. Лише внаслідок масштабних репресивних дій радянської влади та поголовного терору (було знищено десятки священиків і багато тисяч віруючих) Українська незалежна православна церква в той період була знищена.

У митрополита Василя Липківського в його проповідях знаходимо безліч слів, що сприймаються як звернення до сучасної аудиторії. Звертаючись в завершальний день знаменного Собору до українського православного люду, він сказав: «Усе, що сталося, було підготовлене найкращими силами Україні. Кожен із вас мусить бути апостолом церкви Української».

Хотілося б, щоб у ці пам’ятні дні на сторінках вашої чудової газети ми побачили статті з приводу цих не таких уже й далеких історичних подій, написані нашими сучасними світлими й розумними людьми.

21 жовтня в Михайлівському монастирі відбудеться конференція, присвячена 90-річчю знаменних подій.