Чому я перестав ходити в Оперу
Після війни я навчався у Київській середній художній школі ім. Шевченка. На той час осиротів. Але моє напівголодне навчання не було дивиною. Бо не один я ходив серед голодних. Дуже любив музику й співи, хоч не мав ні музичних, ні співочих талантів.
Завжди з вдячністю згадую чудову людину і прекрасного художника Сергія Григор’єва, який, одержуючи чергову премію, давав дещицю грошей на булочки з повидлом. Але нас, голодних, не так тішили булочки, як квитки до театру. У гуртожитку майже всі були меломанами. А нас було декілька десятків. Так я призвичаївся до Опери...
Після школи в художньому інституті щомісяця із скромної стипендії купував квитки на оперні спектаклі. Після григор’євських благодіянь нижче від гальорки не тягнув.
Згодом, коли мав змогу сидіти на більш пристойних місцях, не пропускав жодного гастролера (Давидова — Кармен, Козловський, Лемешев та інші). Їхні вкраплення інородної мови не заважали українському співу.
І раптом (після капітального ремонту) відчув, щось не те у звучанні улюблених опер. Думав, що з ремонтом зіпсували акустику. Перестав ходити в Оперу. Стаття Максима Стріхи (19-20 серпня) відкрила мені очі! Спів чужою мовою (погано засвоєною) спотворив звучання. Як писав апостол Павло, молитва на незрозумілій мові не дає потрібного ефекту. Для мене спів, поезія й молитва — речі однозначні.
Сердечно дякую пану Максиму за статтю. І радий за нього, одного з творців Товариства захисту Мови, який не вдається до теоретичного захисту, а знаходить життєві приклади і бачить приховану русифікацію. І не в приклад А. Мокренку, теж одному з творців товариства (тепер «Просвіта»), який на посаді директора Опери змарнував те, чого домоглися у двадцятих роках попередники.
