«Чорна діра» для влади
Минуло три місяці з моменту, коли «День» (№226 за 2004 р.) опублікував мого листа під назвою «Криза «ручного управління». У ньому я прагнув показати причини кризи попередньої влади та застерегти нову від повторення тих самих помилок. На жаль, відбувається так, що кожна влада приречена це робити. Про це говорив ще Микола Бердяєв: «Влада вимушена боротися з проявами зла, в цьому її функція. Але вона й сама сіє зло та буває новим джерелом зла. І тоді потрібна нова влада, щоб покласти цьому край. Але потім влада, що поклала край пануванню злої влади, сама стає злою. І немає виходу з цього порочного кола».
Щоб розірвати це коло, необхідне пізнання тих сил, які затягують владу в «чорну діру», є силами її тяжіння. Римський філософ Катон вважав за необхідне вирватися з тієї «діри», в яку традиційно провалюється влада. Свою переконаність він висловив такими словами:
— м’яким будь або твердим будь, як зажадає справа:
— розумний уміє і вдачу змінити, а докору не викликати.
Проблема, як легко зрозуміти, зводиться до того, що необхідно проявляти гнучкість, тобто чітко визначати міру своїм зусиллям, спрямованим на досягнення певної мети. Межею однієї мети є необхідність реалізації іншої. Із чого виходить, що зміна цілей є головною перешкодою на шляху перетворення влади з борця зі злом на самостійне зло. Механізм перетворення описав ще Гегель. Він звучить так: будь-яка річ або явище, доведені до крайнощів, перетворюються на свою протилежність. Отже, у реалізації цілей не треба доходити до крайнощів. Влада як багнет, до якого, на думку поета, треба прирівняти й перо, — погана влада. Вона перетворюється на шампур, на який прагнуть настромити все суспільство та зробити з нього «шашлик».
То що ж такого у розумного в голові, що не існує його протилежності? Воно полягає в простих речах, в розумінні того, що «кожному овочу свій час». Щоправда, в нашому випадку йтиметься не про них, а про доцільність. Кожен, хто прагне покласти край колишній владі, неминуче керується політичною доцільністю, оскільки завдання влади — здійснювати політичне панування. Щойно мети досягнуто, політична доцільність відходить на задній план, а їй на зміну приходить ділова, прагматична доцільність, що покликана забезпечити практично корисні результати.
Заміна цільової функції (системоутворюючого чинника) — політичної на ділову — вимагає зміни не меблів, а виконавців. Унаслідок суспільного розподілу праці ті, хто добре кермує, як правило, погано «збирають камені». Творці революції хоч і заявляють про те, що «ми наш, ми новий світ побудуємо», але самі реалізувати цього завдання не можуть. Їм треба для цього знайти виконавців. Адже революціонер — не професія, хоча деякі дотримуються іншої думки. Він був таким в уявленні Троцького, який бачив майбутнє у вигляді «перманентної революції». Революціонер — це вибухівка, після застосування якої потрібен будівельник. І якщо від першого треба виділити максимальну кількість енергії в мінімальну одиницю часу, то перед другим стоїть інше завдання — йому треба заробляти на життя, що не закінчується навіть із виходом на пенсію. А це означає, що енергію треба витратити економно, озираючись на далеку перспективу. Використовуючи скорочено одеську термінологію, революціонер і професіонал — «дві великі різниці».
Із цієї причини зміна цільової функції, а разом із нею й виконавців, створює дуже складні проблеми. Революціонери, не погоджуючись, що їхній час минув, прагнуть довести свою «потрібність»: починають вишукувати ворогів і навіть породжують громадянськими війнами. Така загроза — найкращий аргумент на користь необхідності зміцнення влади та затвердження як провідної політичної доцільності. Але що довше зберігається політична доцільність, то більше посилюються негативні явища, і нова влада неминуче «сама стає злою».
Щоб зіткнутися з історією цього питання, треба звернутися до «Короткого курсу історії партії» або до праць В. Леніна. У них приділено чимало уваги проблемі «буржуазних спеців», яких нова революційна влада Росії гостро потребувала в період організації Червоної армії, але особливо — в зв’язку з проголошенням «нової економічної політики».
При вирішенні суспільних проблем корисно знати не лише закони екології, діалектики, фізики, а й жарти. Наприклад, повчально виглядає такий: «Кожного задовольняє його власний розум, але ніколи не задовольняє його зарплата». Розумова самодостатність особливо характерна для вождів. Щоправда, тих, хто прийшов до влади, вже не регламентує зарплата — вони її самі встановлюють. У них претензії інші: на істину в останній інстанції. Їм здається, що, коли вони зайняли вершину владної піраміди, в їхніх руках опиняється й «борода Бога». Але при цьому їм потрібні робочі руки для реалізації своїх грандіозних задумів. Природно, ставка робиться на молодь. Саме вона, як правило, стає «гарматним м’ясом», робочою силою на «будовах століття», жителями «наметових містечок» тощо. Така ставка не випадкова, оскільки політичний максималізм на кшталт екстриму, притаманний молодим. Ні той, ні інший не терплять обмежень, а вони ж якраз і встановлюють норму, що в суспільному житті проявляється у вигляді традицій, звичаїв і законів. Їх треба не лише знати, а й керуватися ними в повсякденному житті. І це роблять ті, хто здійснює зв’язок між тими, хто пішов, і тими, хто живе. І в цьому, власне, й полягає мудрість, що поєднує певне знання і досвід із життям, приміряє їх одне до одного.
У добре розвиненому суспільстві має існувати «плюралізм» поколінь, що покликаний забезпечити доповнення діяльного начала (молодість) духовним (мудрістю). Останнє не створює барикад, не метушиться в пошуку ворогів, не стурбоване тим, як забрати та поділити (з собою не понесеш), воно керується принципом: «Розум є — сили не треба» (не нашкодь, не вбий, не вкради тощо). У зв’язку з цим хочу зазначити, що нове керівництво, яке робить ставку на молодих, хоче себе поставити на п’єдестал мудрості. Але від цього мудрості не додасться, оскільки остання, за твердженням знавців, починає приходити лише після п’ятдесяти, коли вщухнуть пристрасті. У коаліції була можливість залучити до керівництва мудрість, але вона цією можливістю не скористалася. Свідомо.
Таким чином, «чорною дірою» для влади є збереження політичної доцільності як керівництва до дії. Її відхід на задній план укорочує язики політикам. Вони вимушені підкорятися прагматичній доцільності: не кричати «гоп», поки не перестрибнули, тобто їх сама доцільність змушує перейти від загроз до справи. Не розпалювати суспільство. Навіть хороша політика не завжди озвучує те, що в неї в голові: мовчання — золото. Та й узагалі, якось не додає солідності владі хлоп’яча задерикуватість кожному «набити пику».
Прагматизм страждає на дальтонізм. Він приймає рішення незалежно від кольору «шкіри». Пізнавальне забарвлення необхідне, коли йдуть на штурм, щоб не накрити своїх. Для прагматизму ж важливий конкретний результат, щоб кожен поклав свою цеглу в створювану будівлю. «Гроші не пахнуть», головне, щоб вони були. Звісно, і ця стратегія не вічна. Вона також вичерпує себе, але на сьогодні про це говорити передчасно. А завершити хочу словами Тараса Шевченка:
Згадайте, братія моя...
Бодай те лихо не верталось!
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали
І, певне, думали: — Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі? —
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п’ємо!..
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
