«Човен в тумані»

Марія МОСТОВЧУК, художниця:

— Одеські ранки зазвичай сонячні, приємні, навряд чи можна уявити, щоб в такому чудовому місті щось могло глобально хвилювати. Хіба що якісь рідкісні дощі зворушують жителів масово й одноголосно. У кожного в ранковій стрічці новин «Фейсбуку» з’являються фото і відео стихії, різні коментарі до того — жарти чи нарікання. Отак живемо собі, в своїй метушні, в роботі і повсякденних клопотах, у вихідні ходимо на виставки чи кіно, футбол чи концерт. Збираємося на презентації або клубні івенти. Життя приємне, частіше комфортне, мирне: здавалося б, ну чому бентежитися? Ми мрійливо дивимося в далечінь морського пейзажу, десь там видніються кораблі. В медіа все менше повідомляють про війну, стихли вибухи, здається, що все вже налагодилося у нас. Але це лише здається... і ми це всі прекрасно розуміємо. Наш човен ледь бовтається на поверхні. Човен з надламаною щоглою, яку підпирають найсміливіші, з заштопаними вітрилами з останніх ниток, які добувають волонтери, з повним трюмом поранених, покалічених добровольців. Тих, хто тримався по три роки, забирає війна, йдуть нові, найкращі, а чи повернуться? Напрошується питання: а що зі штурвалом на нашому човні? І що найгірше — це те, що ми потихеньку починаємо звикати до такого. Помічаю, як люди уникають розмов про АТО. Одні — бо болить, інші — бо байдуже, бо у них і так все добре, або своїх проблем вистачає, інші — думають про те, як добути більше грошей. Але є ще два однорідних типи. Це — безпринципні «громадяни світу», які за мир, і їхні брати — ті, хто на цьому мають прибутки. Всім же відомо, що війна декого збагачує, дуже збагачує... Служителі старої системи, вічна гідра — розповсюджує їх своїми кривавими щупальцями. Страшне морське чудовисько міцно вчепилося за наш човен. Як позбутися не лише його щупалець, а голови? Навколо лише туман сумнівів, передчуття і все-таки любов... І все-таки сподівання, надія... Наш бій з цією гідрою почався із того, що ми вийшли на захист своїх дітей, своєї землі, правди. Як би пафосно не звучало, і як би не «заїздили» своїми спічами спекулянти-політики, але ми дійсно любимо нашу країну. Я знаю, що у нас вийде. Згодом час залишить лише те, що вічне. Тому продовжу свій ранок середньостатистично — відведу дитину в школу, займуся домашньою йогою, приготую обід коханому, напишу листа нашому Сергію Гуцалюку на фронт в АТО (бо переживаю за нього), і піду в свою студію малювати те, що повинна сказати як художник. Потім зустрінуся з подругою-волонтером Катею Старцевою, бо хочеться долучитися до зборів коштів на авто для наших азовців. Можливо, купимо ще рукавиць та чогось солодкого. Все як завжди.

Вікторія ОЛІШЕВСЬКА, програмний організатор «Зеленого театру», міська активістка:

— Здається, найбільша проблема в нашому суспільстві зараз — циклічність невідповідності. Впевнена, якщо ви подивитеся на своє життя, то побачите, що все не так погано, як могло би бути. І в цій хорошій стороні є сприятлива атмосфера для діяльності — вас або ваших друзів не утискають в свободах, є друзі та знайомі, які іноді таке витворяють, що про них говорить вся країна, Європа, й ось-ось заговорить весь світ. Є хороша музика, 3D-принтери, гарне кіно, сильні спортсмени, мужні воїни та розробки дронів на Марс. Але давайте поясню, в чому ж невідповідність. Вищеописане виявляється лише маленькою частинкою, світом «Фейсбуку», світом коворкінгів, стартаперів та «ура-в-Україні-є-Убер». Але пересічна родина знаходиться по ту сторону цієї невідповідності. І не тому, що вона така апатичні або розчарована. А тому що в найкращому випадку вона почує про все це з новин, або ж син розповість, вирвавшись на мить із мережі. Складається таке враження, що цей «прогресивний» (за заниженими рамками, звісно) світ живе сам для себе, а тому сам в собі. В цьому і є циклічність — у відтворенні замкнутості, тобто в повторенні невідповідності. Очевидно, що найкращі приклади народжуються із винятків, але допоки цей замкнутий-на-собі-світ не прорветься назовні, доти все буде буксувати. Хоча, звісно, постає питання — чи потрібно це і тій, й іншій стороні? Та й взагалі — чи є ті «сторони»? Не знаю.

Ірина НЕЧИТАЛЮК, викладач, кандидат філологічних наук:

— Я бачу пробудження соціальної відповідальності на всіх рівнях, починаючи від викидання недопалків у смітник і закінчуючи контролем влади. Ряданська формула «все загальне, а отже, нічиє» поступово перетворюється на усвідомлення того, що не тільки держава має зобов’язання перед громадянином, але і кожен з нас повинен брати участь у житті держави. Радує, що звертають увагу на проблеми інвалідів, проблему хоспісів та евтаназії, а суспільство поступово дозріває до толерантного ставлення стосовно сексменшин. Однак засмучує те, що корупцію не тільки не подолано, але є ознаки зростання та ускладнення корупційних схем. Всім відомі проблеми з податковою сферою, митницею, видобутком бурштину, знищенням карпатських лісів тощо. На тлі війни болюче прикрими є проблеми оборонної галузі. Найбільш очевидне питання: а де стіна? Крім того, у нас непродумані уставні вимоги (йдеться про якість військової форми), а опалення казарм та харчове забезпечення також залишають бажати кращого. В Одесі з плюсів можу назвати посилення громадського руху щодо збереження памяток архітектури, контролю за вирубкою дерев. Звичайно, це і сильний, потужний волонтерський рух, причому не тільки пов’язаний з війною, переселенцями. Волонтери працюють і в лікарнях для онкохворих, опікуються безпритульними тваринами, допомагають людям похилого віку. А що радує ще більше — до волонтерського руху залучається і молодь. Молодь самоорганізується. Якщо говорити про роботу, то тут без пафосу не обійтись, я її люблю. Тому всі складнощі сприймаю філософські, а «талановито-нахабні» студенти тільки надихають, підштовхують і співпрацюють.