Чи була війна 1941 — 1945 років для українців вітчизняною?

...За оцінкою зарубіжних фахівців, в Україні з 1917 по 1941 рр. (протягом яких тривала війна проти УНР, упроваджували насильницьку колективізацію, здійснювали Голодомор і ув’язнення українців у табори ГУЛАГу) окупаційною владою було знищено близько 15 мільйонів людей (при населенні близько 30 млн станом на 1917 рік). І це протягом одного покоління нації. Ті ж фахівці підрахували, що, виходячи з природного приросту населення, який Україна мала до Голодомору, на рубежі 1980-х населення України перевищило б 100 мільйонів людей. Тепер можна відповісти на запитання, чи вважали українці того покоління радянсько-московсько-російську імперію вітчизною. І чи можуть українці дальших поколінь визнавати російсько-німецьку війну 1941—1945 рр. вітчизняною. За таку «вітчизну» не лише українці не хотіли воювати. Сьогодні вже відомо, що кадрова Червона армія (приблизно 6 — 8 млн людей), що вступила у війну 1941 року, фактично відмовилася воювати за цю «вітчизну». До кінця 1941 року в полон здалися близько 4 млн червоноармійців (це більше, ніж загальна кількість військовиків вермахту на Східному фронті). Майже півтора мільйона людей дезертирували, близько мільйона солдатів було вбито, і майже мільйон відступав у складі фронтів. Близько двох мільйонів громадян «вітчизни» воювали на боці супротивника. Щоб змусити воювати наступні призови, було застосовано крайні міри — загороджувальні загони, штрафбати. Сім’ї солдатів і офіцерів, що воювали на фронтах, було взято в заручники. Полонених прирівняли до зрадників, багато хто з них змінив німецький полон на ГУЛАГ. Перед наступом солдатів завжди споювали. Невміле, антинародне, а часто злочинне керівництво армією призвело до того, що на фронтах полягло понад 25 мільйонів солдат. За кожен рік війни гинуло 6—8 мільйонів. Це свідчить про те, що Червона армія як невміло почала війну, так невміло її й закінчила. Уміння воювати — це здобуття перемоги за мінімальних утрат. Не менш страшних утрат зазнало мирне населення. Військові незалежні історики оцінюють цю цифру в 16—18 мільйонів людей. Військове й державне керівництво СРСР списувало ці втрати на протиборчу сторону. Це правда, але зовсім не вся. Відомо багато випадків масової загибелі цивільного населення з безпосередньої вини військового й державного керівництва, але це окрема тема.

Можна не сумніватися, що якби в червні 1941 року гітлерівська Німеччина не перешкоджала створенню Української держави, то Україна виставила б на фронт проти цієї «вітчизни» не один мільйон бійців. Скільки мирного населення потрібно знищити, щоб режим назвали фашистським? Гітлерівському режиму вистачило шість мільйонів євреїв. Радянсько-московсько-російський режим лише в Україні за одне покоління знищив понад півтора десятка мільйонів людей і такого «звання» не заслужив. Чому? Українці мають повне право назвати цей режим, який керував ними всі ці роки, фашистським. І жодні досягнення в будь-яких галузях не можуть виправдати цього режиму. За роки свого правління він привів народи СРСР від сільського плуга до залізної дубини, і не більше. Але це теж окрема тема.

Масові вбивства безневинних людей ставлять будь-який уряд будь-якої держави поза законом. Не за горами той час, коли цей радянсько-московсько-російський режим за злочини, скоєні ним проти народів, різних верств населення і окремих осіб, буде засуджено не лише в свідомості колишніх його громадян, а й національними трибуналами.

Хтось із українських істориків повинен узяти на себе сміливість почати складати чорний список злочинів, скоєних цим окупаційним режимом проти українського народу.