Чи потрібна Україні вугільна промисловість,

Відоме мефістофельське визнання факту що «люди гинуть за метал» знайшло реальне відображення в сучасному Донбасі. Події останніх місяців — вибухи на шахтах ім. Засядька, а трохи раніше, на Червонолиманській та інших — поглинули чергову «пайку» людських життів. Лише на шахті ім. Засядька після останнього вибуху загинуло 106 чоловік, а всього з початку року на Донбасі — 249, і цей «показник» зріс у порівнянні з минулим роком на 91 випадок або на 58%. Здавалося б, необхідно поставити «крапку» і примусити уряд закрити ненажерливу на людські життя шахту, тим більше, що Президент висловив сподівання, що її негайно закриють. Та сталося не так, як гадалося: одразу ж зменшення випуску коксівного вугілля невідворотно «потягне» за собою зменшення випуску сталі і, безумовно, «золотого тільця» (адже левову частку металургійного експорту складає саме чорний метал).

Сказати, що Україна єдина країна, яка зіткнулася з подібною проблемою, не можна, тому що ми маємо чудові приклади вирішення подібних проблем в світовій практиці. Далеко ходити не треба — є досвід Великої Британії в справі перепрофілювання вугільної галузі у 70 — 80-х роках минулого століття, і те, як діяла в цьому випадку тодішній прем’єр- міністр Маргарет Тетчер («залізна леді»). Вона оприлюднила свою програму перепрофілювання галузі й регіону, а коли почалися протести, провела ризикований референдум про вотум довіри до неї, а потім втілила свою програму в життя.

Висновок: світ вже має рецепт, як вирішувати проблеми, подібні до проблем Донбасу. Справа в «малому» — «вирости» до розуміння необхідності та невідворотності цих перетворень, розробити відповідні концепції, вирішити питання фінансування — і вперед до перетворень...

Я спробую викласти своє бачення шляхів перетворення сьогоднішнього Донбасу та трансформування його з екологічно небезпечного металургійно-вугільного в Донбас багатопрофільного виробництва, хоча б в екологічно врівноважений, якщо не небезпечний. Безумовно, для вирішення донбаських проблем спочатку треба розробити певну програму, яка б включала в себе такі етапи:

I етап. Необхідно створити «ліквідну» комісію та спеціальний комітет, який би опікувався комплексом проблем трудових ресурсів, які вивільнюються, та визначив би, скільки необхідно шахт для нормального функціонування різноманітних галузей в Україні, їхню рентабельність, розробив би план переобладнання та реконструкції шахт з урахуванням світового досвіду у вугільній галузі, вирішував би питання необхідного кошторису та виділення коштів на реорганізацію галузі та перепрофілювання шахт, які закриваються, перепрофілювання та переучування персоналу.

II етап. На цьому етапі необхідно створити інститут перепрофілювання галузі, який повинен мати наступні відділи: аналізу можливостей, концепції фінансово-економічної доцільності проекту; створення дослідного відділу (можливо, інституту) безпечних методів вугледобування тощо. На мою думку, зважаючи на величезне державне значення проекту, головним ініціатором і інвестором, безумовно, повинна стати держава. Загальновідомо також, що Донбас має своїх «батьків» — це, перш за все, найбагатші люди України, які відомі країні як меценати — спортивні, художні, медичні — засновники різноманітних благодійних фондів, стипендій тощо. Без сумніву, подібна діяльність важлива, але наразі більш важливим для України є зовсім інше, а саме — перепрофілювання Донбасу з наступною трансформацією регіону екологічного лиха в регіон, привабливий не тільки для виробництва, а й для життя пересічних громадян. Спрямування коштів саме в цьому напрямку є соціально та економічно виправданим.

Сьогодні, на думку науковців, в Донбасі створилася катастрофічна ситуація, і відступати просто нікуди. Рано чи пізно перепрофілювання виробництва буде невідворотним, і чим раніше ми його почнемо, тим краще. Адже кількість молоді, яка вже не хоче ризикувати своїм здоров’ям та життям і спускатися в шахти, зростає.

А й справді, давайте трохи помріємо разом...Уявімо, що це відбудеться, і «процес піде». Реально, щоб відчути перші позитивні результати перетворень, потрібно не менше 20—30 років. За цей час зміниться ландшафт Донбасу. Щезнуть терикони, які сьогодні є такою собі гидкою «візитівкою» регіону. Зміниться екологія краю, клімат стане більш м’яким і помірним, зашумлять ліси, які, безумовно, будуть сприяти зменшенню буревіїв. Регіон із безперспективного та депресивного в економічному, соціальному і технічному плані перетвориться на сучасний потужний різноплановий конгломерат із нешкідливим виробництвом. Молодь Донбасу перестане тікати на Схід і Захід в пошуках роботи та кращої долі (від добра — добра ж не шукають).

Читач скаже: чергова сучасна казочка-утопія, що цього не може бути. Так, не може бути, якщо не хотіти і не бажати кращої долі своєму народові. То ж дай Бог новій владі зрозуміти всю велич і перспективу змальованих перетворень.