Чи вистачить опірності суспільному організму?

Те, що «уряд реформаторів» Яценюка не збирається проводити жодних комплексних реформ, я зрозуміла ще десь на другий-третій місяць його першої каденції 2014 року. На той час я ще працювала в системі державного управління і мала змогу зсередини аналізувати дії уряду.

Тепер, коли минуло вже два роки діяльності, вірніше її імітації, так званої нової влади, не претендуючи на оригінальність, можна сказати, що ні Президент, ні екс-прем’єр разом з їхнім оточенням (язик не повертається назвати ці утворення командами) навіть не намагалися реалізувати ті реформи, які вони декларували, йдучи на вибори. Були втрачені головні ресурси: час і довіра громадян, про що попереджав покійний К. Бендукідзе. Отож, я не бачу, чому ми як суспільство маємо радіти, що після двомісячного перетягування каната між пропрезидентськими та пропрем’єрськими силами, вони про щось домовилися, і Яценюк пішов у «почесну» відставку, а не відповість за провали реформ, як це мало би бути в цивілізованій країні. Чому за політичну кризу, частиною якої стала урядова криза, не відповість також парламентська фракція Президента.

Якщо розглядати як відповідальність — призначення людини Президента В. Гройсмана на посаду прем’єр-міністра, то що це, як не наруга над парламентаризмом та загальновідомими принципам конституціоналізму про недопустимість концентрації повноважень однією політичною силою в державі. Тому цю ситуацію я розглядаю як ще один пазл у сценарії реваншу, який вже повною мірою відбувається в Україні за режисурою Кремля та за допомогою активізації старих і нових «закладок» КДБ-ФСБ в Україні. Окрема тема — міжнародна дискредитація України, зокрема через референдум у Голландії, адже в цьому напрямі працює не одна сотня дуже добре зацікавлених матеріально осіб, поряд з «ідейними» путінофілами. На жаль, МП в Україні відводиться в цьому сценарії теж своя дестабілізуюча роль. І де може рвонути і в прямому, і в переносному сенсі за наказом Кремля, можна тільки здогадуватися і просити Господа не допустити реалізації цих зловісних подій.

Однак, спостерігаючи за барометром настроїв та сподівань, як у реальному житті, так і в мережі Інтернет, складаються вельми песимістичні прогнози щодо того, чи вистачить опірності українського суспільного організму цим новим загрозам, саме тої опірності, яку було продемонстровано на Майдані та на фронті. Як ми бачимо, тут, у тилу, арсенал маніпулятивних технологій задіяний зараз наповну — дає свої негативні результати.