ЧИТАЦЬКИЙ ФОРУМ «УКРАЇНА: 10 РОКІВ ТРАНСФОРМАЦІЇ»
<B>«Я намагався пробудити нашу надію»</B>Які сподівання ви особисто пов’язували зі здобуттям Україною незалежності? Які з них здійснились, а які — ні? Як за роки незалежності змінилося ваше життя, життя колективу, у якому ви працюєте, населеного пункту, в якому ви проживаєте?
З листами перших учасників нашого форуму ви вже мали змогу ознайомитися у №131 від 26.07.2001 р.
Повторюємо також запитання другого туру:
Що позитивного накопичено за десятиріччя незалежності? У чому полягає ваш особистий позитивний досвід?
Нагадуємо, що підключитися до нашого форуму ви можете з будь-якого туру. Відповіді надсилайте за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, «Читацький форум «Дня», або e-mail: [email protected]. Не забудьте вказати свою адресу і телефон.
Контактний телефон: 414-91-26.
«Я намагався пробудити нашу надію»
Особисто я намагався завжди бути реалістом-максималістом. Тобто я не стільки сподівався, як хотів сподіватися, і робив все, що тільки від мене залежало. Я бачив, що обнадійливі, об’єктивно «викохані» часом й обставинами настрої охопили масу людей. У силу своїх переконань, від яких я аж ніяк не відмовляюся і тепер, я намагався пробудити НАШУ НАДІЮ. Не забуваючи попередити, що кінцевий результат насамперед залежить від наших спільних зусиль.
Тому в мене існували дві програми — реальна й завищена. Реальна полягала у тому, щоб повніше реалізуватися. Завищена — теж реалізуватися, але вже максимально. Що можливо для мене лише з усіма колами оточення — коханими, близькими, співгромадянами, співмирянами. Відповідно реальні мої плани просунулися суттєво далі, ніж за часів здавалося непроглядного «застою». Точніше — стали більш залежними від власних зусиль. А ось ейфорійна програма-максимум здійснилася лише фрагментарно.
На день проголошення Незалежності я, після кількох надзвичайно хвилюючих днів і ночей, був обраний головою комісії Харківської облради народних депутатів із розслідування сприяння ДКНС. Через рік я був переведений із наукових співробітників на посаду заступника начальника Обласного фонду державного комунального майна Харківської облради народних депутатів. І хоча саме в другу річницю ДКНС я був звільнений за політичними мотивами номенклатурою, що на той час повністю оклигалася, але дещо встиг.
Разом iз колегами-демократами ми таки віддали обкомівські дачі під дитячий тубсанаторій, а із обкомівської лікарні зробили Всеукраїнський реабілітаційний центр для чорнобильців. З моєї особистої ініціативи відтворювалася санітарно-захисна зона Харківщини, була розроблена концепція господарської незалежності й прибутковості регіону, який поставляв найчистіший в СРСР газ Шебелинки, мав родючу чорноземну ниву, надлишки електроструму, виробляв могутні турбіни, літаки, танки, трактори, верстати, найрізноманітнішу електротехніку, мав фундаментальні традиції в галузях досліджень ядерної фізики (вперше ядро літію розщеплене саме тут, тут же працював лауреат Нобелівської премії Лев Ландау), космічного зв’язку…
Одночасно вдалося поступити до Юракадемії й виграти свій перший же процес iз власного відновлення на роботі. Виграв від мого процесу і, як мінімум, один суддя, який з обласного суду був переведений до Верховного, хоча за ті дивовижні «помилки», яких він припустився в тому процесі, на другому курсі він отримав би одиницю.
Міцнів і мій юридичний досвід, вийшовши вже на певний рівень: як приклад — опонування самому Пленуму Верховного суду України з питань відчуження житла.
З 1989 р. я в Рухові. Пройшов шлях від співзасновника одного з перших осередків на Харківщині до члена проводу, працював у редкомісії з’їздів НРУ. Але був виключений за... агітацію російською мовою (і це в Харкові!), а фактично, як небезпечний для керівництва конкурент.
У 1999 р. став переможцем конкурсу експертів «Дня», завдяки чому побачив Париж, Брюссель, Амстердам і Кельн.
Дійшов власного відкриття щодо необхідності введення нового загальноохоплювального еколого-економічного еквіваленту цінностей. Від детальної розробки та імплементації якого в міжнародно-правове поле Україна мала б гарантовані мільярди чесно зароблених грошей. Безумовно, для цього авторові потрібні певні умови й, напевно, відповідний статус, який, у свою чергу, коштує від $100 тисяч…
На жаль, ставлення керівництва країни до інтелекту лишилося традиційним — на «залишковій основі». А оскільки апетити «нової еліти» первинної доби капіталізації ще далеко не вгамовані — і сім’ї у них чималенькі, та й чехарда в їхнiх рядах постійна, — то й «в залишку» все менше. «Загниваючі» ж роблять навпаки, і жирують собі в отому «гної» вже котре століття.
Мій знайомий — геніальний винахідник супердвигуна, не дочекавшись шани Батьківщини, раптово помер від апоплексичного удару. Зате мій колишній колега-депутат Юрій Гришан став заступником голови Фонду держмайна, а один iз моїх молодих роботодавців став директором заводу. Ці хлопці — теж «молоді українці», але намагаються робити щось корисне для всіх.
Змінився й Харків, але не можу сказати, що лише на краще. Хіба що в центрі підлагодили підвали, та тротуарну плитку замостили. Більше стало кав’ярень, як колись було у Львові. Правда, рівень ще далеко не західний.
Якщо раніше ми пишалися своїм найкращим у світі пам’ятником Тарасу Шевченку й однією з найбільших площ у світі, то тепер актуальне повсякдення — це чи не найбільший оптовий ринок, на якому працюють на підхваті у чужоземців та наших «нових» чимало докторів і кандидатів наук. Отаке-то застосування віднайшли чи не найдорожчому товару в світі у другій, а як стверджує дехто, першій столиці України.
