«...Читаю про життя. А то все кросворди розв'язувала, як дурепа»

Ще за тих «добрих часів», коли ковбаса була дешева, я дотримувався такого правила: місцеву пресу не читав і не передплачував. Незважаючи на різні лімітні труднощі, передплачував «Новый мир», «Литературную газету», як менше зло — «Известия», «Аргументы и факты». З українських як більш-менш порядні — «Молодь України» і «Спортивну газету», із надією на «може, щось з'явиться» — «Дніпро» чи «Всесвіт». З часом (після 1985 р.) місцева, а пізніше республіканська преса стала пріоритетом. За лічені роки заповнювався той інформаційний вакуум, що виник протягом десятиріч. Після 1991 року московські проблеми мене стали цікавити приблизно так само, як і варшавські, лондонські чи пекінські. Але останнім часом з'явилося таке відчуття, що в українських газетах практично нічого читати, а передплачувати для туалету — це просто не рентабельно (можете продати зацікавленим особам для використання в пропаганді цілком правдиву тезу — туалетний папір нині став доступним для народу) і, зрештою, негігієнічно.

Тому ваша газета на початку року стала для мене приємним відкриттям. Не люблю складати панегіриків і розсипатись у компліментах, але завдяки вам усе-таки людина наочно бачить, що людська гідність полягає не лише в праві сумніватись, але й в обов'язку заперечувати.

Вперше про цю газету я почув наприкінці 1996 року, коли приїхав до Києва поспілкуватися з відомим істориком Ігорем Г. (після вагань я вирішив не називати його прізвище), який, між іншим, сказав мені, що недавно у Києві з'явилася нова газета, яка справляє дуже позитивне враження: потенційно може стати найцікавішим інформаційним виданням. Мова йшла про газету «День». Трохи згодом я почув про опубліковану в тому ж «Дні» статтю Наталі Яковенко «Історія пізнавання і непізнавання», ходив до місцевих бібліотек, але тоді вони «День» ще не передплачували. Подумавши, що видання, про яке так багато говорять і яке містить такі цікаві матеріали, треба передплатити й мені, я це й зробив на початку 1997 року.

Як дослідник я збираю різноманітні матеріали про минуле та сучасне України й світу. Три папки вирізок із «Дня» постійно допомагають мені при написанні конкурсних есе, для заходів Українського центру правничих студій, Civic Education Proiect, СФУЖО тощо. Я завжди знаходив серед публікацій «Дня» саме те соціологічне опитування, саме той цікавий факт або нетрадиційний коментар, які нерідко ставали «родзинкою» моїх творів.

Проходячи повз тролейбусну зупинку, став свідком такої сцени: чоловік купує соняшникові зернята, а жінка, що продає їх, просить у сусідки газету, аби зробити пакетики. Друга жінка подала зі своєї сумки декілька газет, і перша вже збиралась зробити пакет із однієї з них, аж раптом побачила, що це газета «День»:

— «День» краще почитаю, а на зернята і NN підуть — нічого розумного там і так не напишуть, — сказала вона, за що й отримала стимул: я також купив у неї зернята, повідомивши, що теж поважаю цю газету.

Познайомившись із матеріалами газети «День», я знайшов однодумців у широкому спектрі соціально-політичних і культурних питань.

Газета «День» є інтелектуальною і примушує замислюватися. У ній відсутня мітинговість, яка притаманна іншим газетам. Ваша газета не сповідує принципу «Живи простіше!», не пасивно відображає хід подій. Усе це робить газету «День» сучасною і актуальною.

Газета «День» дає завжди основну інформацію з життя України. Інформація без упередження і до того ж, на мою думку, правдива. Газета «День» допомогла мені «поставити» мого чоловіка (росіянина з Донбасу) на державницьку позицію щодо України. І до того ж мій чоловік став підтримувати мене у виборі майбутнього президента — Є. Марчука. І, звичайно, не через те, що моє прізвище також Марчук. Тепер газета «День» стала нашою. Газета допомагає людині стати Громадянином з великої літери, а не спостерігачем.

У школі є предмет – українознавство, охоплює всі гуманітарні напрямки. Дискутуючи на тему: «Постіндустріальне суспільство і ЗМІ», торкнулися з учнями питання видання в Україні періодики, систематизувавши її за рівнем, напрямками, актуальністю, ексклюзивністю, аналітичністю. Несподівано для себе випалив: «Скажіть, що читають ваші батьки, — і я скажу, хто вони. А якщо побачите у тата або мами в руках газету «День» – пишайтеся ними!»

Пройшов час. Після батьківських зборів підійшов висушений життям і перманентними простоями заводу монтажних конструкцій чолов'яга, знітившись потупився й приречено мовив: «Скажите моей дочери, что газета «Факты» хорошая». І швидко-швидко почимчикував до виходу, несучи на опущених плечах свій особливий, незбагненний світ.

Через півроку дочка слюсаря радісно відрапортувала прямо на уроці: «Я папке покупаю «День», — і багатозначно окинула клас. Скоро я зустрів «папку», він ще більше осунувся. Ось така трагікомедія перехідного посткомуністичного періоду.

Йдучи з роботи, вкотре питаю продавщицю газетного кіоску, чи є в неї «День». А в Харкові, слід сказати, це видання купити не завжди можна та й не усюди. І ця похмура жінка (котра завжди невдоволено буркала: «Не замовляю!») раптом посміхається: «Та ось замовила й читаю про життя, а то все кросворди розв'язувала, як дурепа».

Телефон зворотного зв'язку з читачами: 414-91-26, відділ ЗМI та громадської думки