Cоюз журналістів, волонтерів і... працівників військкоматів

Таке час від часу трапляється в різних областях України. У травні минулого року в Березанському районі Одеської області ветерану, який зайшов до кафе зі словами «Слава Україні!», присутні відповіли... переломом щелепи. У серпні правоохоронці підібрали викинутого з поїзда бійця АТО Олександра Ковальова з Тернополя. Демобілізований боєць 30-ї бригади був непритомним, речі його лишилися в поїзді Запоріжжя — Маріуполь. Припустимо, в першому випадку все можна списати на «занадто радикальне» гасло колишнього АТОшника. Може, й не варто так вітатися на Одещині, традиційно проросійському регіоні. Що відбулося в поїзді Запоріжжя — Маріуполь, теж точно не встановлено; принаймні, про це немає інформації в інтернеті. Зате в інших випадках зрозуміліше. Скажімо, ввечері 10 грудня 2016 року на трасі Москва — Сімферополь п’яна компанія побила 53-річного ветерана АТО і його супутників. Били так, що захисник України потрапив до реанімації. Цікаво,  що в компанії був працівник Мелітопольського відділу поліції. Вже цього факту достатньо для більш глибокого вивчення конфлікту журналістами. Тільки, звісно, не на мелітопольському рівні, а на всеукраїнському.

* * *

Ну, добре, припустимо, південь Запорізької області — це також проросійський регіон, як Одещина. І тут захищати АТОвців складніше (хоча мусимо, адже ризикують усі однаково!). Прикметно те, що сепаратисти однаково добре себе почувають не лише на півдні, а й у Центральній Україні!

Ось конкретний факт: Дмитро, боєць одного з підрозділів Збройних сил України, в ніч на 26 червня йшов вулицею свого міста Горішні Плавні — перейменованого нещодавно Комсомольська Полтавської області. Він проводжав  сестру додому. Компанія з чотирьох чоловіків та п’ятьох жінок розпочала з ним суперечку, яка переросла в бійку, після чого Дмитро потрапив до лікарні з важким струсом мозку. За словами волонтера Ксенії Бикової, нападники були нетверезими, на відміну від Дмитра, який не п’є. І вони кинулися його лупцювати після того, як дізналися, що хлопець брав участь у бойових діях на Донбасі у складі ЗСУ. Били ногами, навіть душили... Волонтер пояснила подібну жорстокість тим, що полтавські Горішні Плавні — це також (увага!) сепаратистський регіон. І дехто з місцевих сподівається, що незабаром відбудеться зміна влади, повернуться ті, що керували регіоном за Януковича. Ну, при такому ставленні до тих, хто, не шкодуючи свого життя, захищає всіх нас (в тому числі й нинішню владу) від російських окупантів, «колишні» дійсно можуть повернутися. Якщо вже й Полтавщину почали відносити до «сепаратистських регіонів»... А де ж тоді в Україні регіони не сепаратистські?

* * *

Як тут не згадати слова талановитого журналіста-кримчанина Ігоря Лосєва: «Де ще у світовій історії можна знайти країну, яка під час війни дозволяла б п’ятій колоні ворога діяти так нахабно і безкарно?» Справді, де? Сепаратисти ненавидять не лише бійців АТО, а й волонтерів. Так, у Василівці Запорізької області 19 серпня минулого року були по-звірячому побиті волонтери зі Львівщини. В тому числі один капелан. Водій зняв на мобільний телефон бійку. Бандити були озброєні ножами і... міліцейськими палицями. Почалося все з того, що волонтери зробили зауваження місцевому сепаратисту, який роз’їжджав з російським триколором. Той викликав підмогу і... поліція відкрила карну справу за ч.1 ст.125 Карного кодексу України «Навмисні легкі тілесні ушкодження». Може, я чогось не розумію, але мені здається, що доцільнішою було б стаття за сепаратизм. Тут варто уживати дієвіші заходи. Або конфіскація майна, або позбавлення громадянства, або (якщо злочинець розкаявся) взяття на утримання двох-трьох переселенців з Донбасу. Або надання їм безкоштовного житла. Або обмін з ними квартирами і виїзд на територію, вільну від «укропів», тобто в ОРДЛО. Тоді покарання можна суттєво пом’якшити, а в перспективі — реабілітувати. Але якщо суспільство й надалі не буде реагувати на прояви сепаратизму, то як в майбутньому проводити чергову мобілізацію?

В 1941 році до Червоної армії масово записувалася молодь і в Москві, і в Ленінграді, і в Києві... Але хіба можна собі уявити, що у ті часи червоноармійців на вулицях безкарно били бандити або ті, що з нетерпінням чекали на прихід Гітлера? Ні, влада завжди оперативно реагувала. Чому ж у нас не так? Ігор Лосєв правильно каже: «Ми можемо розраховувати лише на власні сили. Що самі зробимо, те й буде наше...». Тому й кажу, що Україні дуже потрібен ситуативний союз всюдисущих журналістів, невтомних волонтерів і патріотично налаштованих працівників військкоматів. Бо якби під час розслідування автоматично вручали повістку сину чи брату сепаратистки, яка готова бити ногами й душити захисника України, то подібних випадків було б набагато менше. І план з мобілізації виконували б легше.