«Дамоклів меч» над Україною
«Україна — це постійне прокляття, яке самі над собою проголосили її гнобителі... Доки не буде виправдана кривда, зроблена українцям, доти неможливий справжній міжнародний спокій» — так сказав чеський письменник Гавлічек Боровський.
Давньогрецька легенда розповідає, що Дамокл — придворний сіракузького тирана Діонісія — одного разу позаздрив своєму володареві і назвав його найщасливішим з людей. Тоді цар посадив заздрісника на свій трон і повісив над його головою на кінській волосині меч. Цим Діонісій хотів показати, що постійно зазнає тривог і небезпек, незважаючи на зовні безтурботне життя...
У цьому випадку фразеологічний зворот «дамоклів меч» — це символ. Символ неприємності, що постійно загрожує. Починаючи з найдавніших часів і закінчуючи нашими днями. Починаючи з твердження про Київську Русь — «праматір Росії» і закінчуючи репліками україноненависників нон грата. Здається, російська влада, по-перше, нам заздрить, по-друге, боїться, що до них прийде демократія. Як уникнути і першого, і другого? Правильно. Знову застосувати залізний прийом — наганяння стаху. А цього українці боялися завжди.
Розумію, що після Помаранчевої революції ми говоримо рідною мовою, слухаємо і читаємо українське. Але не слід забувати, що Росія — наш потужний партнер, передусім, в економіці. Хочемо жити краще? От і маємо плазування української влади перед багатющими природними ресурсами імперії, спілкування офіційних осіб російською, вимоги щодо другої офіційної мови. Але коли повідомили,що російську тепер вивчатимемо як іноземну, це викликало в мене сміх. І таке кажуть українцям, які віками були «рабовані» Росією і її мову знають, може, краще за рідну? Яскравий приклад — суржик, якого дуже важко позбутися. Але хай уже краще іноземна, ніж офіційна.
Та справа не тільки в цьому. Росія споконвіків прагнула стати визначальною в світі. Але за рахунок українців. Природа російського імперіалізму — у страху позбутися України та інших територій. Ідеологію творення російської держави заклав українець Феофан Прокопович, який писав при дворі Петра I. А скільки ще геніїв втратила Україна на користь могутньої Росії...
«Брати» весь час присвоювали собі здобутки нашої держави. А ми й не противились. Чого лише варта «История государства Российского» М.Карамзіна, перший том якої займає історія Русі-України! Князі та гетьмани названі російськими. Не виключено, що й зараз історію Росії в цій країні так і подають. Виходить, що ми маємо спільне походження. На жаль, Україна не одне століття «смакувала» гіркі плоди з того коріння. Не мені розповідати вам історію. А це — мільйони життів і втрачених надій, сотні придушених повстань і революцій...
Нині ми постреволюційні, вільні й демократичні. Біжимо в ЄС і НАТО? Добре. Але тоді мовчімо про ЄЕП на умовах вільної торгівлі, бо це — прямий вплив могутнього економічного російського чинника. І, як наслідок, духовного.
Варто розрізняти російську владу, яка пройнята імперіалістичними настроями, і російський народ, який так само, як і ми, обдурений своїм правлінням і живе у набагато страшнішій духовно-моральній кризі, переживаючи соціально-культурну деградацію.
Розумію, що в сучасних непростих політичних умовах не варто ні з ким сваритися. Тим паче з таким стратегічним партнером, як Росія. Гадаю, симптоми російського імперіалізму потрібно придушувати насамперед доброзичливістю, а по-друге, достатнім захистом власних національних інтересів. Не маємо права дозволяти «великим русским» задавати тон не на своїй території.
Знаєте, коли бульбашку надто сильно надути, вона лопається. Тут щось схоже. Тільки Росія сама надувалася. А прцес лопання, здається, вже пішов. З приводу цього слушно заявляють окремі мудрі росіяни. Голова Російської Ради з питань зовнішньої та оборонної політики Сергій Караганов: «Наше знання й розуміння решти світу продовжує погіршуватися... Фундаментальна слабкість формованої в Росії політичноі системи з її надмірною централізаціэю, з її опорою на особистості, а не на установи, і з дедалі нижчою якістю керівництва починає даватися взнаки». Варто додати, що якби російська влада трохи схаменулася зі своїм прагненням до гегемонії, то весь світ дихнув би з полегшенням. На жаль, суспільство влаштоване не так. У дитинстві я вірила, що світом править добро. Зараз усвідомла — плюс гроші, плюс прагнення слави й влади, плюс егоїзм, знов плюс гроші.
Коли 21 рік живеш у країні, де процвітають бідність і корупція (я знаю, що в нас є культура й духовність, але, погодьтесь, вони не процвітають), коли у 19 стаєш учасницею прекрасних помаранчевих подій, які вселяють невимовну надію на краще майбутнє твоєї Батьківщини, то після закінчення всього цього хочеться по- справжньому розпрямити плечі і промовити : «Ми чогось досягли». Прекрасно усвідомлюю, що все приходить з часом. Не зважаю на будні революції, бо ще й досі знаходжусь під впливом її романтики. Але просто хочу сказати, щоб ми любили Україну до такої міри, аби більше ніколи нікому її не віддати. У цьому й полягає захист від імперіалізму. У цьому — наша національна ідея.
Напевно, Росія як дамоклів меч нависатиме над нами ще довго. Навіть Президент називає її «вічним стратегічним патрнером». Важливо, щоб волосинка, на якій той меч причеплений, не обірвалася. А ще краще, аби дамоклів меч узагалі не висів.
