Де мій народ?
«Нарешті здихалися виборів! Хочеться писати щось цікаве», — з полегшенням каже моя подруга, яка працює редактором газети в одному з віддалених районів області. Цей район на Волині називають «червоним», бо вже немало років тут майже масово голосують за комуністів. Причина ж проста: звідси родом один з українських політиків, який належить до цієї невмирущої сили і є своєрідним спонсором для рідного краю. Звичайно, меценатствує він за державні гроші, маючи у кишені список голосів, відданих у селах за його соратників. І якщо село не виправдовує сподівань, то не мати йому нових доріг, школи чи клубу...
Чомусь останні вибори навівають лише сум і безнадійність, бо прості, як кажуть, люди мусять сподіватися не на лідера нації, а на таких ось царьків місцевого розливу... Ось і нині вперше в історії незалежної України президентом стане лідер меншості. Чи не доведеться йому згодом, як герою нашумілого російського фільму «Цар», сидіти на площі й плакати, запитуючи: «Де мій народ?»
Галина АНТОНЮК, вчитель Гайківської школи Турійського району:
— Живемо — як на острові. У різних значеннях цього слова: і географічному, і політичному. На наш сімейний хутір нічим не добратися, а на весь район, казав сільський голова, усього два бульдозери, а грейдер поламаний. Виручає місцевий чоловік, який приладнав до власного трактора широку лопату. Ми його найняли, розгорнув дорогу. А за ніч... знову намело. Дарма витрачені гроші і людська робота. Прикро, що ці президентські вибори у наших волинських селах були найбільш «продажними». Чула, що люди свої голоси віддавали і за 5—10 гривень, і навіть за пляшку горілки. Усі знають, хто цим займається. І наче й людина, кажуть, непогана, але не соромиться такого «бізнесу»... Розказували, як до такого «купця» прийшов простий селянин зі словами: «Я прийшов продати тобі душу!» Розуміє, що недобре робить, але надто вже хочеться... випити. Це дуже боляче чути. Прикро й за інше. Чому та чи інша політична сила викидає шалені гроші на закупівлю голосів? За ті суми у масштабах держави можна ж було б відремонтувати дороги, обігріти бібліотеки, видати книги, закупити ліки... І це був би прекрасний піар, прекрасна реклама, і не треба було б продавати й купувати душі.
Леонід КОЗЯРЧУК, приватний підприємець, майстер по ремонту дельтапланів, с. Єлизаветин Рожищенського району:
— Нічого оригінального не скажу, крім того, що засмутили вибори. Я до останнього був за Ющенка, бо з ним пов’язував українськість України, проте довелося вибирати з двох зол менше. Не треба взагалі вибирати зло? Ні, «Проти всіх» — це не громадянська позиція. Врешті, якщо Східна Україна 5 років терпіла Ющенка, то тепер Західна має стільки ж витерпіти Януковича. Нам треба і їх зрозуміти! Радує, що доки зима, то працюю над книгою про історію рідного села і долі його мешканців. Дослідив, що заснували його німецькі колоністи 1870 року, і вже у 1871-му народився тут перший мешканець: Рудольф Енгель. Вивчаючи архіви зробив висновок, що якраз німецького порядку нам нині дуже не вистачає!
Юрій БАХМАЧУК, начальник Волинського обласного управління водних ресурсів і водного господарства:
— Засмучує натуральне плазування наших можновладців перед електоратом. Бо для кого у нас усі пільги, все нові і нові? Я теж «чорнобильський» ліквідатор першої категорії. Через місяць після біди у Чорнобилі до якоїсь «світлої» голови прийшла ідея, що коли провести водопровід у села в «зоні», то згодом можна буде повернути сюди евакуйованих людей. І ми під радіацією й проводили... Проте якби моя воля, то я б не хотів приниження пільгами. Чому мій сусід, який так само миється, має платити за воду більше, ніж я? Чому я не маю платити за проїзд, якщо вже їду?.. Я б залишив лише єдину пільгу: на ліки. І все! А якби став президентом, то одним з найперших відновив би старий радянський закон про дармоїдство. Бо порядок треба наводити залізною, як кажуть, рукою. Україна тільки лякає себе безробіттям. Мій знайомий голова агрофірми розказував, як довго й наполегливо у його передове господарство просилося одне село. Прийняли. Людям оголосив, що дуже потрібні трактористи, доярки, усі вакансії з досить пристойною зарплатою, а умови праці найсучасніші. «Ото, — каже, — чекатиму вас завтра о дев’ятій ранку, будемо оформляти на роботу». Прийшло тільки... двоє чоловіків напідпитку. Зауважте: о 9-й ранку! У нас не вистачає ні зварників, ні токарів, ні наладчиків. Нам треба зараз такий робочий тиждень, який встановлювала Південна Корея, коли прагнула вирватися зі злиднів, 63 чи 64 робочих години на тиждень. І контролювати, а не кланятися перед ледарством, яке стало українським масовим явищем.
Тетяна МАРЧЕНКО, сільський голова, с. Машів Любомльського району:
— Засмучує... зима. Дуже переживала у день виборів, бо дороги позамітало. Батюшка вранці їхав з сусіднього села на службу у храм і застряг своєю маленькою машиною. Сердився... А грейдери у районі нарозхват! Три рази грейдером дорогу чистили! Сніг ще сипав, а люди вже потягнулися на вибори. 43 проголосували за Януковича, троє зіпсували бюлетені, 5 були проти всіх, 421 віддали голоси за Тимошенко. І 91 на вибори не з’явився зовсім. Ось такий у нас електорат. А ще маю визволити зі снігової пастки мешканців хутірця з... трьох хат. У двох живуть пенсіонери, у третій у сім’ї троє дітей, двоє у школу, одне в дитсадок. І шукаєш, де тільки можеш, трактора. Не будеш же бабці розказувати про свої проблеми, бо вона і так наголошує: «Таню, скоро вибори!» А радує те, що жіночки наші народжують, що дітки ходять у новий садочок. Що працює ФАП, що тепло у бібліотеці, у клубі й на пошті, що вдалося нам їх нагріти. І що вугілля, виділене для обігріву школи, нам вдається зекономити. У школі ще старі великі вікна, погана котельня. Навесні були поляки з району, які дружать з нашими. Обіцяли посприяти грошима Євросоюзу, проте щось справа заглохла. А мені, жартують у селі, крім скутера, який придбала, аби скрізь встигати, треба, мабуть, ще купувати і снігохода.
