Декретами та забороною культуру не вiдродиш
Я також живу в Україні все життя і ніколи звідси не виїду з багатьох причин. Не викликає сумніву і те, що громадяни України мають опанувати державну мову. На цьому мої спільні погляди з ура-патріотами вичерпуються. Спробую пояснити, що не просто дратує, а й насторожує.
Вся історія цивілізації, здавалося б, повинна була вивести з омани розумних людей. Світлі, безумовні, безперечні, привабливі ідеали людства щоразу і мільйоннократно були зганьбленими тим, як їх досягали. Чи то місто сонця, чи французька революція, чи комунізм.
По-перше, про терміни. Хоч більшість авторитетних лікарів і говорить, що нормальна людина може за рік вивчити будь-яку мову, висловлю щодо цього свої сумніви. Хто вивчав мови, той знає, наскільки неуцьке це твердження.
Головне ж в іншому: де ви бачили в Україні благополучну людину? Якщо виключити столицю, то навряд чи ви знайдете благополучних, бездіяльних, стурбованих культурою людей, які прагнуть вивчити українську мову без натиску віце-прем’єра.
Так, нація характеризується спільною територією, єдиним господарським устроєм і спільністю мови. Однак погодьтеся, мова не первинна, а устрою немає. Нормального забезпеченого життя немає. До кого апелює столичний інтелігент? До тих, хто місяцями не отримує зарплати на заводах Запоріжжя і шахтах Донбасу? Це не вам, а їм відключають світло по вісім — десять годин на добу, в тому числі у лікарнях, пологових будинках. Це у нас, у Києві, десятки кілометрів вулиць одягли у тротуарну плитку, а у них немає грошей на хліб. І навіть глибокий патріот на голодний шлунок не прочитає Шевченка при каганці, бо ні на що купити книгу.
Чи, може, поставимо вимогу здачі на відмінно іспиту з української мови перед сільськими жителями? Знову відповім — ніколи їм. Бадьоро відпрацювавши на колгоспному (чи бозна-чиєму тепер полі) вдень, уночі сільські дороги люди перетворюють на «дорогу життя», коли на велосипедах, тачках, «Запорожцях» і возах все «створене для народу» стає «моїм».
А ще дорікнете своєму брату-інтелігенту? Якщо йому — професору не вдалося класно влаштуватися охоронцем у фірму на триста гривень, він стоїть на Сінному, недалеко від вас. Підіть і дорікніть йому за філологічне неуцтво.
Державна мова стає благою метою, коли є держава і вона процвітає, нею можна пишатися. Однак, якщо не згадувати Кличків, Шевченка та Ани, то особливої гордості не відчуваєш. І не варто «брикати» молодь за те, що вона вивчає англійську, німецьку, французьку та іврит (і повідомлю візаві, говорить уже класно), але не дотягує, як і більшість тих, хто говорить з екранів телевізора, до трійки з української. Не престижно!
Думаю, принаймні частина читачів зі мною погодяться в тому, що раніше, десять-п’ятнадцять років тому, більше людей спілкувалися українською, принаймні на заході країни, а тепер ні. І не експансія Росії, не Лужков з Чубайсом винні у цьому. Ну а якщо винні, як часто пишуть деякі русофоби, то яка ж ціна нам, що ми їм не протистояли.
Ми, звісно, намагаємося скопіювати щось із російських ЗМІ, але поки що, крім «блискучої» передачі «Не все так погано» і «Золотого гусака», нічим здивувати не змогли. Вас дуже розлючує, коли тисячі українців із задоволенням аплодують російським пісням, та ще й підспівують, між іншим. І це не посміх, а біль. Тому що не табу накладати, а знаходити таланти і створювати умови для них необхідно. Не хочу більше про наболіле. Нагадаю тільки, що мова — це найважливіша складова культури. А на науку, освіту і тим більше на культуру бюджет урізують істотно і не церемонячись.
Десь ми все вже не раз чули погрози і не тільки про те, що цих «гомо совєтікус» потрібно насильно навчити. Щось дуже знайоме і небезпечне. Російську біду з Чечнею, з «правами суверенного» народу, ми по-дорослому розкрутили. А щодо, як сам визнає Й.Решко, величезної більшості народу, який, за його ж пропозицією, однозначно висловиться на референдумі, ніяких зобов’язань і відповідальності не відчуваємо?
Заміна, я підкреслюю, заміна мови масового використання на іншу, навіть у благополучній країні зайняла б десятиліття. І це нормально. Це не купони на гривні поміняти. Шкода, що Й.Решко, роздратовано повчаючи співвітчизників, не пригадав, а може, не знає закону Еріка Берна, який говорить: «Привабливість всього, що нав’язується, зменшується, а привабливість всього, що забороняється — зростає».
Не треба нарікати, що до класу української мови не тих прислали, а тим більше бити їх по руках лінійкою. Давно віджило. Треба шукати нових форм, створювати базис, інфраструктуру поступового запровадження у повсякденне життя народу української мови. Підручники українською мовою написати хороші й недорогі, і щоб у всіх вони були.
Створити привабливе середовище, в якому українська мова була б органічною, куди б потяглися люди, молодь. І не «День народження Буржуя» перекладати українською, не «Бандитський Петербург». Виростити своїх Р.Рождественського і М.Михалкова і дати їм простір для діяльності і засоби. Відремонтувати клуби, оснастити бібліотеки.
Певна річ, зробити це дуже важко, і на це піде багато часу і коштів. Та саме згадуючи той час, коли це все було, люди говорять російською. Створіть умови, доведіть, що у вільній, незалежній, рівноправній Україні це можливо, і люди будуть охоче славити країну і державу державною мовою.
А поки ви вживаєте неіснуючий в словнику і нормальному лексиконі термін «державна культура» і мрієте про покарання незгодних, нічого у вас не вийде. За допомогою декретів і заборон культура ще ніколи не досягала тріумфу.
Олександр БУЛАВІН,
завідувач кафедри Академії культури,
Київ
