«День» — спроба збагнути

Традиційно наприкінці року редакція «Дня» пропонує читачам відповісти на ряд запитань. Але мені видається тіснувато в тому прокрустовому ложі. Спробую себе у вільному польоті.

У відомого афро-російського поета є такі рядки:

«Все те же мы: нам целый мир
чужбина;
Отечество нам Царское Село».

Не змагаючись у майстерності вислову думок, стверджую, що для нас (мене!) вся преса — гламурна макулатура, а розрада і наснага — газета «День»!

Дещо спантеличує, що в поета є й таке:

«...среди полуденных зыбей,
Под небом Африки моей».
(«Евгений Онегин», гл. 1, строфа L).

Виглядає, що можна існувати в кількох батьківщинах водночас (себто передплачувати по декілька часописів)? Втім, пам’ятати далеку прабатьківщину й смаглявих предків — не гріх. Тим більше, якщо зважити, що поет суттєво приклався до формування літературної мови своєї набутої Вітчизни! Потім на цій ниві трудився наш Микола Гоголь. Загалом, як усе те терплять російські шовіністи?

Оскільки ми розпочали з поезії, нагадаю те, що кожен із нас, певно, зауважував — не будь-які рядки, навіть римовані й вкладені у віршовані розміри, є поезією. Чому це так, що то за феномен — поезія — питання, яке цікавило, хвилювало, допікало мало не всім поетам.

Володимир Маяковський свого часу соковито рубанув, звертаючись до бронзового Пушкіна:

«Но поэзия — пресволочнейшая
штуковина:
Существует — и ни в зуб ногой».

Анна Ахматова назвала цикл своїх поезій — «Тайны ремесла». Назва, як на мене, дещо невдала. Ліпше було б «Таємниці поетичної творчості».

«Когда б вы знали, из какого сора
Растут стихи, не ведая стыда...»

Втім, жодних таємниць у циклі не розкрито. Бо їх не відає ніхто. Йдеться про те, що називають по-різному, наприклад — Музою.

Олександр Пушкін: «И пробуждается поэзия во мне», — не уточнюючи її фізичних параметрів.

Андрій Вознесенський прямо заперечував «виробничий» підхід до поезії: «Вірші не пишуться, а трапляються».

А Володимир Маяковський, навпаки, якщо не лукавив, то ніби таке сповідував. Маю на увазі його статтю «Як робити вірші?»

Франческо Петрарка (14 ст.): «Я той, хто пише, коли спонукає до того кохання, і так пишу я лиш те, що говорить в мені».

Зрештою, назвемо це «Гіпотезою Тараса Шевченка»:

...Знать, від Бога
І голос той, і ті слова...

У тих же, хто недочуває голос Бога, а поталякає від себе, виходить — графоманія!

Втім, ми зациклилися на поезії. Звернімося до інших різновидів мистецтв. Приміром, скульптури.

Мені не довелося побувати в Луврі, але зліпок із фігури Ніке Самофракійської є в Музеї ім. Пушкіна в Москві. Там мене щоразу вражало: хоч ця скульптура постраждала за 24 століття, як вона передає торжество і радість перемоги! Загадка генія!

Так само на ретроспективній виставці Сергія Коненкова мене вразила камерна скульптура — дівочий торс (себто ні кінцівок, ні голови) під назвою «Юная». Мармур ніби випромінював це абстрактне поняття! Як таке вдалося майстру? Ще одна загадка!

А якось, під час наукової конференції в російському Владімірі, я простував парком понад Клязьмою й раптом почув урочисту музику. Зупинився: тихо, людей не видно. Рушив далі — знову музика! А це я наближався до собору — автентичної споруди доби Київської Русі.

Коли я розповів про цей феномен на засіданні правління Товариства охорони пам’яток, наш відомий історик Олена Компан зауважила: «Це вплив високого мистецтва Київської Русі!» Але ж просто камені й 10 віків.

Підсумовуючи. Мистецтво — то щось з-за меж нашого раціонального розуміння, таїна, містика. Тож коли ми відчуваємо щось незбагненне, не виключено — це вплив чар мистецтва. Й марні всі спроби щось розгадати, збагнути, пояснити, опанувати. Просто слід ловити кайф, як висловлюються в наш час на молодіжному арго!

Часом читачі «Дня» щиро сповідуються на його шпальтах у своєму захопленні, вдячності, визнанні. Так, бо «День» — це явище високого мистецтва, цього разу — журналістики!

Тож подякуємо «Дню», що він є й гуртує та закликає нас до розумного, доброго, вічного!

Будьмо!