Діалог як метод

Перебуваючи постійно в умовах глибокої економічної та духовної кризи, існуючи четвертий рік у стані війни, анексії Криму та окупації Донбасу, спостерігаючи наростаючу ненависть у поведінці людей, зважаючи на безперечний розрив між владою та явною більшістю населення, ми не зможемо піднятися й міцно стати на ноги, якщо в процесі заміни старих порядків новими не станемо над цим глибоко замислюватися і не будемо намагатися використати інструменти, котрі є справжньою силою, що відкриє шлях до злагоди під час гарячих дискусій щодо спірних, складних або навіть полярних політичних поглядів, надасть нашому державотворчому процесові нової, якісно скоригованої динаміки в економіці, політиці, духовній та соціальній сферах. «Що ж звідси випливає?» — можливе запитання. Зробити це потрібно, коли людям живеться гірше нікуди. Просто необхідно.

Здається, перший президент України Леонід Кравчук, беручи торік участь в одній із телепередач, запропонував організувати спеціальний круглий стіл для обговорення, пошуку можливостей реалізації нагальних життєвих проблем. Хто-хто, а Леонід Макарович, який свого часу всебічно опанував філософію діалогу, як ніхто інший розуміє життєву необхідність їх розгляду саме в такому форматі. Тим більшої ваги набуває взірцевий полемічний досвід, здобутий ним, мудрим чоловіком, за роки активної політичної діяльності.

Цікавою також є точка зору директора Національного інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна. «Україні потрібен серйозний медіадискусійний майданчик, вільний від партійно-політичної кон’юнктури...» — міркує знаний академік у «Дзеркалі тижня». Прикро, але «запиту на такий майданчик, — продовжує Горбулін, — не видно ні в українських політиків, ні (хоч як дивно) в українських громадянських активістів — багатьох із них цілком влаштовує політичний цирк». Судячи з усього, займатися цим не збираються також і в найвищих органах державного управління, де уникають надмірних контактів з громадянами України. Значною мірою відбувається так тому, що до змістовних предметних дискусій влада, обтяжена повсякденними турботами, готова далеко не завжди, це знає кожен із власного досвіду.

Це не означає, однак, що позиція монологічної самозамкненості вигідна владі. Зовсім ні! І тут мені хочеться звернути увагу на ще один важливий аспект принципового значення: нам тепер не просто потрібен якийсь медіадискусійний майданчик. Нам за будь-яку ціну необхідний сьогодні свій постійно діючий всеукраїнський Круглий стіл взаєморозуміння. Нагадаємо, що створити саме такий круглий стіл першим ініціював невдовзі після Помаранчевої революції Євген Кирилович Марчук, один із найдосвідченіших політичних і державних діячів в Україні (Див.: Василенко К. Свобода як ідеологія // «День». 2005. 22 січня). Цього тоді й у наступні роки, на превеликий жаль, не сталося. Цю, наголошую, дуже корисну, навіть конче нам потрібну конструктивну ідею пана Марчука так і не було реалізовано українською владою.

Чи буде її матеріалізовано тепер? Чи «круглий стіл взаєморозуміння» стане тією духовною подією, яка уможливить кристалізацію першочергових стратегічних завдань у цілісну реальну справу державної влади, політиків, громадських активістів, усього нашого суспільства? Над цим слід попрацювати. Уже сама етимологія терміна «взаєморозуміння» засвідчує його позитивний ціннісний зміст: «взаємне розуміння і згода». Акцентую в даному разі не заради форми, а саме задля найголовнішої мети: досягти взаєморозуміння щодо майбутнього — як Україна повинна розвиватися. Насправді нам потрібно небагато — порозумітися в самій країні. І це цілком реально.

У цьому контексті пошлюся на авторитетний доказ із Звернення відомої ініціативної групи «Перше грудня» про те, що «цивілізований світ живе не «викручуванням рук», а форматом компромісу — коли в результаті складних домовленостей усі учасники трохи невдоволені, але справа рухається вперед».

Суттєві аргументи, що спонукають серйозно поставитися до практичного використання такої форми комунікації, як круглий стіл взаєморозуміння, вже наведені Чому в інтересах ефективної організації роботи ми вперто ігноруємо повчальний досвід інших держав? Зокрема, Польщі. Круглий стіл справді став унікальним феноменом в історії сусідньої країни, де наприкінці 80-х років ХХ століття були поширені політичні конфлікти і взаємні звинувачення. В його засіданнях, як відомо, брали участь багато відомих полякам політиків, вчених, юристів, журналістів, профспілкових діячів. Польський круглий стіл працював понад п’ять (!) тижнів. Його засідання завершилися підписанням спеціальної угоди, яка увійшла до прикінцевого протоколу круглого столу. З того моменту політичне життя в Польщі почало швидко набирати нових позитивних обертів. Про це докладно йдеться в унікальній документальній книжці «Польський діалог». Її автори — Єжи Броніславський та Георгій Вачнадзе наводять слова лауреата Нобелівської премії миру Леха Валенси, які доречно тут процитувати: «Ми всі відповідальні за Польщу. Польща належить усім, зокрема й тим, хто з нами не згодний».

Проведення державної політики в межах відносин поважного партнерства є прагматичним імперативом нашого часу. Уся логіка розвитку сучасної цивілізації підводить до розуміння партнерства як важливої умови вироблення оптимальних рішень, урегулювання соціально-політичних конфліктів і розбіжностей, підтримання сталих відносин між державою та суспільством. Сьогодні, коли Україна переживає тяжкі часи, вітчизняному істеблішменту слід ширше користуватися культурним діалогом як методом, за яким стоять вічні гуманістичні прагнення до «нормальної логіки» людських взаємин. Тільки в зацікавленій спільній роботі можна знайти взаєморозуміння й розв’язати проблеми, які виникають на сучасному етапі розвитку української держави. Я глибоко переконаний, що саме життя примусить наших політиків сісти за «круглі столи» з гострими кутами для того, щоб зайнятися пошуком конструктивних шляхів розвитку, спробувати знайти узгоджені спільні проекти розв’язання багатьох проблем, які постають перед українським суспільством.