Діти війни

Борис Михайлович Філіпченко вже багато років є другом і дописувачем газети «День» — він завжди нас читав, критикував або захоплювався нами, а також писав на шпальтах «Дня» свої цікаві статті. Наприклад, нещодавно ми надрукували матеріал, присвячений книзі Бориса Філіпченка «Біографічні сторінки із сімейного літопису одного роду», в якому автор спробував розшукати й дослідити розгалужене «Дерево життя» роду Філіпченків».

Нещодавно до редакції «Дня» надійшов лист, у якому Ольга Сулименко, онучка Бориса Михайловича Філіпченка, пише:

«Звертаюся до вас від імені мого дідуся — Філіпченка Бориса Михайловича, який переніс інсульт і зараз практично не може говорити й тим паче писати. Уже багато ветеранів Другої світової війни пішли з життя, так і не встигнувши поділитися своїми спогадами, з яких, власне, й складається велика історія воєнних років. Я думаю, дідусеве бажання опублікувати матеріал, що складається з його власних і бабусиних спогадів про війну, продиктоване саме тим, щоб устигнути... Можливо, в цих спогадах немає нічого особливо видатного. Але, на мій погляд, вони цінні саме тим, що в кожній українській сім’ї є або були такі дідусі й бабусі, які пронесли тягар того страшного часу через усе своє життя.

Якщо в газети «День» укотре з’явиться бажання й можливість підтримати почин мого соціально активного дідуся, наша родина буде Вам безмежно вдячна. З глибокою повагою, Ольга Сулименко (Філіпченко)».

Отже, Борис Філіпченко розповідає:

«Скільки років минуло, але в пам’яті не згладилися епізоди воєнного часу, вони до найменших подробиць часто згадуються й передаються в розповідях моїм дітям і внукам.

Нашу сім’ю війна застала в місті Проскурові (нині Хмельницький), і я згадую, як рано вранці 22 червня 1941 року фашистські літаки бомбили залізничну станцію. Ми жили поряд, через дорогу, й до цього дня життя родини було безтурботним і щасливим. Тому перше враження було жахливим: нам з братом здавалося, що всі бомби падають на наші голови.

Днів десь за десять німці підійшли до Проскурова, й ми в паніці збиралися в дорогу. Батько залишався, йому належало висадити в повітря обладнання заводу. Евакуація закинула нас до старого уральського містечка Усольє на березі річки Ками. Старший брат Ігор, тільки-но йому виповнилося сімнадцять, одразу пішов добровольцем на фронт. Він, як випускник авіатехнічного училища, всю війну «прожив» у дивізії легендарного льотчи ка полковника Покришкіна. Моє юнацтво закінчилося непомітно, коли я почав працювати помічником моториста на річковому трамваї, що курсував Камою. Більшість хлопців і дівчат мого покоління в роки війни працювали нарівні з дорослими. Закінчивши школу ФЗН за фахом токаря, я в 15 років уже стояв біля верстата на хімкомбінаті. Мати служила військовим фельдшером у шпиталі. 1943 року мамин шпиталь відправляли на фронт, і в неї виникла проблема: «Що робити зі мною?». Пам’ятаю, як їй довелося бігати по різних кабінетах, щоб мене, хлопчиська, звільнили з заводу й зарахували санітаром до евакошпиталю.

Потім почалися будні пересувного шпиталю й санітарного поїзда. Мені не доводилося ходити в атаку, я не вбивав фашистів. Милосердна місія санітара полягала в іншому — рятувати людей. Але в пам’яті досі закарбувалося бомбардування... Пам’ятаю свої перші кроки в ролі початківця-санітара. Я важко звикав перев’язувати скривавлені тіла поранених, перетягуючи їх бува на ношах, бува на собі до безпечного місця або, зчепивши зуби від жалю, заспокоювати вмираючих від болю.

Наприкінці 1944 року шпиталь перебазувався до кордону з Румунією. Начальник шпиталю майор Кінаст викликав мене до себе. Накульгуючи й спираючись на милицю, — його нещодавно поранили при бомбардуванні, — майор категорично заявив: «Війна добігає кінця... Вступай вчитися до військово-медичного училища». Умовляння ні до чого не привели, й незабаром я вступив до Арктичного училища Головпівнічморпуті. Коли батько вперше побачив мене у формі морського курсанта, він став переді мною «у фронт, під козирок». Пригадуючи старий вірш Шимової, я б перефразовував його на свій лад «Отец, як Богом осененный, внезапно Боре отдал честь, и отошел, слегка смущенный».

Уночі 2 травня 1945 року в квартирі батька в Ленінграді пролунав телефонний дзвінок: «Німці капітулювали! Війні кінець!!!». Щастю не було меж. З вулиці вже долинали радісні крики. Ленінград не спав. Ленінград торжествував! Цього дня, з ранку до пізньої ночі, ми ходили п’яні не стільки від «чортика» (спирт, настояний на травах), скільки від щастя. Нам усе-таки пощастило — ми всією родиною з війни вийшли живими.

Моя дружина Валентина до початку війни закінчила четвертий клас. Батько пішов на фронт, а вони з матір’ю опинилися в німецькій окупації. Коли наші війська відступали й покидали станицю Кримську, місцеві жителі запасалися продуктами, покинутими на консервному комбінаті. Саме завдяки цим запасам Валя з мамою й вижили.

Про війну у Валиній пам’яті збереглися різні спогади. Пам’ятає, як дід при нальоті німецьких літаків метушився у дворі в пошуках бабусі, й коли вона відгукувалася з виритого окопчика, спокійно сідав поруч i закурював. Пам’ятає, як хворіла на фурункульоз, і одного разу, побачивши в німців ящик з бинтами, не витримала, схопила декілька пачок і не озираючись кинулася навтьоки. Їй пощастило, ніхто за нею не гнався, зате німецькими трофеями вона ще довго перев’язувала свої рани.

Війна сформувала її незалежний характер, і 1943 року Валя прийняла самостійне рішення вступити до жіночого ремісничого училища зв’язку в м. Краснодарі. Після закінчення війни випускниць училища вербували для роботи на Крайній Півночі, де мені випала, так би мовити, честь, бути «першовідкривачем» нових радіостанцій. Там ми зустрілися й одружилися. Ця подія відбулася рівно 60 років тому й відтоді всі радощі й біди ми переносимо дружно разом».

Використано матеріали Б.М. Філіпченка: «Біографічні сторінки із сімейного літопису одного роду», «Згадуючи про війну...», «Розповіді для внучок».