Доки в Україні не заборонять компартію, добра нам не буде

Я, 1940 р. н., Стеценко Катерина Лаврентіївна, виховувалася в дитбудинку с. Устивиця Великобагачанського р-ну Полтавської обл. Батько, якому було на той час 60 років, разом із чоловічим населенням Харківщини, Полтавщини і Сумщини загинув, можливо, й не без участі НКВД, яке йшло за синами цих людей, кинутих неозброєними, непідготовленими на Дніпро, щоби взяти Київ у лоб. До речі, Полтавщина тоді розмовляла виключно рідною українською мовою.

1953 р. ми з братом приїхали в Слов’янськ. Я побачила, що в центрі міста на тротуарах — один біля одного інваліди Другої світової на саморобних візочках в орденах і медалях без рук, без ніг, уже добре похмелившись, просять... Коли приїхала 1954 р., їх не було вже жодного. Де вони поділися? Слов’янськ тоді теж розмовляв тільки українською мовою...

У Києві я мешкала разом із сусідкою Анею, котра у 13 років працювала на заводі, стояла на ящику і точила на станку снаряди. Перед війною вивезли в Росію з України заводи разом з директором і працівниками. Хто їх повернув? Один чоловік сказав: «Чужі у нашій хаті» — про все, що робиться в Україні.

Доки не засудять комуністичну ідеологію як людиноненависницьку і не заборонять в Україні компартію, добра нам не буде. Доки Україна не буде українською — від найбільшого очільника до останнього безробітного.

Катерина СТЕЦЕНКО

с. Красне, Херсонщина