Дотик до Чехова
Цього літа світова громадськість відзначила сторіччя з дня смерті геніального письменника-гуманіста Антона Павловича Чехова (1860 — 1904). ЮНЕСКО оголосило 2004 рік — Роком Чехова. В Україні, в Ялті, пройшли 25 тіЧеховські читання, які зібрали вчених із багатьох держав (України, Росії, Німеччини, Австрії, США та ін).
Із Україною А. Чехова пов’язує не лише останній, ялтинський, період його життя, коли цілющий клімат Ялти був необхідний важкохворому письменнику. В літні місяці 1888 — 1889 рр. сімейство Чехових гостювало в Сумах. Вид на українську садибу, де вони жили, відобразив на своїй акварелі у 1889 році брат Антона — Михайло Чехов, який, як і Антон Павлович, полюбив усім серцем Україну. В братів та їхньої сестри в роду були українські корені. Їхня бабуся (Єфросинія Омелянівна Шимко) була українкою. Якийсь час вона жила на Харківщині й у зв’язку з народженням внука Антона ходила на богомілля до Києва. Завдяки їй у сім’ї Чехових полюбили мелодійну українську мову. В деяких оповіданнях («Іменини», «Архієрей», «Дама з собачкою») А. Чехов пише про Україну. А Михайло Павлович заповідає своїм дітям побувати в Україні в тих місцях, де він колись бував з братом Антоном.
За три роки до своєї смерті Антон Павлович складає заповітного листа, адресованого сестрі — Марії Павлівні. У листі він заповідає їй дачу в Ялті. Дачу в Гурзуфі А. Чехов заповідає своїй дружині Ользі Леонардівні Кніппер-Чеховій, певні грошові суми — братам. Примітні слова: «Допомагай бідним. Бережи матір. Живіть мирно». У цьому — весь Чехов.
Антон Павлович помер у розквіті творчих сил, проживши всього 44 роки. Хвороба була підступною, перейшовши у невиліковну стадію, але він працював не шкодуючи своїх сил. І зробив так багато, що вистачило б на кілька тривалих життів. У своїх творах письменник безпощадно засуджував вульгарність і брехню, чиношанування і непорядність у людських стосунках. І водночас з любов’ю створював літературні образи духовно красивих, порядних людей. Чехов написав цілу серію оповідань, які відображали «дрібниці життя». А в останні роки встиг також створити прекрасні драматичні твори — п’єси «Чайка» (яка стала емблемою МХАТу), «Дядя Ваня», «Три сестри», «Вишневий сад». Ці п’єси досі не сходять з театральних сцен, у тому числі — українських.
А почалася творчість з необхідності заробляти на життя і утримувати велику сім’ю — батька, матір, сестру, братів. І хоч Антон Павлович не був старшим за віком, він узяв на себе тягар «старшинства» для матеріального забезпечення всієї сім’ї. Першим опублікованим його оповіданням було «Лист до вченого сусіда», яке отримало похвалу редакції гумористичного журналу «Стрекоза» з побажанням писати далі. Чехову тоді було лише 20 років. Із роками дедалі більше розкривався талант письменника, який завойовує серця. А. Чехов входить у життя кожного його читача вже замолоду. Оповідання «Каштанка», «Утікач», «Ванька» хвилюють дитячу уяву і запам’ятовуються назавжди. Такі фрази: «На деревню дедушке» (напис на конверті листа — фактично без адреси), «Талант, Каштанка, талант!» і багато інших стали по суті афоризмами в розмовній мові. Оповідання «Спати хочеться», «Розмазня», «Іонич», «Кінське прізвище», «Людина у футлярі», «Товстий і тонкий» та інші супроводжують наше доросле життя. Вони відображають сам плин життя, різноманітність спеціальних типів та характерів, які повторюються в різні епохи.
Костянтин Паустовський — учень першої Київської гімназії, дізнавшись про смерть улюбленого письменника, болісно сприйняв цю втрату, як й інші гімназисти та прогресивні педагоги. Такі люди, як Чехов, не повинні помирати — було першою його думкою. Згодом, у важкі 20-ті роки ХХ ст., К. Паустовський під час нічної стоянки пароплава в Ялті потемки, навпомацки добрався до дачі А.П . Чехова (шлях не був близьким), уперся руками в огорожу і, незважаючи на те, що був уже дорослим, заплакав, як від зустрічі з добрим, любимим минулим, яке назавжди пішло...
Марія Павлівна — «Ма-Па», як її ласкаво називав Антон Павлович, — була молодшою за брата всього на кілька років, але жила довго. Для Антона Павловича вона була фактично ангелом-охоронцем, так і не вийшовши заміж. Однак після одруження Чехова не захотіла стояти на заваді й залишила брата під опіку дружини. Знаменита актриса подовгу не бувала вдома, не приділяла належної уваги чоловікові, який страждав, окрім хвороби, від самотності.
Мені пощастило побачити Марію Павлівну Чехову влітку 1953 року в Ялті. Струнка, моложава (незважаючи на свій досить поважний вік), у скромній світлій довгій сукні з легкої тканини. На ногах у Марії Павлівни, як і у нас, молоденьких дівчат-студенток, були звичайні шкарпетки з білої бавовни і простенькі босоніжки. Марія Павлівна як господиня зустрічала гостей-екскурсантів на порозі Білої дачі. По-домашньому водила з кімнати до кімнати, де все було збережено, як за життя письменника. Розповідала спокійно і неквапливо про знаменитого брата. Запам’ятався його кабінет з лікарським молоточком і рукописом останнього оповідання «Наречена» на письмовому столі. На стіні висіла одна з картин улюбленого художника Чехова — Ісака Левітана, який часто бував у їхньому будинку. Потім ми вийшли в сад. Дерева були посаджені власноруч Антоном Павловичем. Заговорили про те, що буквально під ногами письменника «росли ліки» (малася на увазі рослина, що синтезує антибіотик), які могли б врятувати його, якби у ті часи було відкрито антибіотики...
Через кілька років після пам’ятної для мене зустрічі, в січні 1957 року Марії Павлівни не стало. Її поховали в Ялті поруч із матір’ю — Євгенією Яківною Чеховою. У Ялті знайшов свій останній притулок і брат — Михайло Павлович Чехов.
Медик за освітою, лікар-Чехов лікував хворих передусім увагою та чуйним ставленням. Хворі, за спогадами сестри, «валом валили» в Ялті до доброго лікаря. А письменник-Чехов лікував і продовжує лікувати душі людей своїм Словом. Серед чудових висловлювань А. Чехова, які є в його «Записних книжках» та інших подібних нотатках, хочеться виділити два. Перше: «У людині має бути все прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки». І друге: «Без праці не може бути чистим і радісним життя». Саме такою Людиною і був сам письменник, який невпинно працював усе своє життя і отримував від праці радість. У своїх художніх творах, численних листах, нотатках, записах він продовжує давати нам уроки скромності, справжньої інтелігентності та непоказної громадянськості.
