Дрова для бабусі,

ПОДАРУНОК НА ІМЕНИНИ

Чекаючи на зупинці рейсовий автобус, аби доїхати до Ківерців (за кілька десятків кілометрів від Ковеля), ще здалеку помітив підводу з парою коней, керманичами яких були двоє хлопчаків. Вантажу на відстані не розпізнав, а коли підвода під’їхала ближче, побачив на ній акуратно складені дрова. Не зміг утриматися від цікавості, тож зупинив хлопців буцімто дізнатися у них про розклад руху автобусів чи маршруток до райцентру. На щастя, вони виявилися говіркими й відразу пішли на контакт. Тож охоче відповіли на всі мої запитання.

Михайлик і Петрусь, так звали моїх нових знайомих, виявилися рідними братами. Старшому Михайлику було 14 років, а молодшому Петрусеві — 13. Коні були з їхнього домашнього господарства. І доглядають вони за ними з п’яти-шести років, відколи ті були ще лошатами. А на запитання, куди везуть дрова, розповіли навіть більше, ніж я очікував. Причому з радістю, доповнюючи один одного.

— До бабусі Марії, що на хуторі живе. Її хата он там, за лісом. Вона сама живе. Їй на Пречисту було 85 років. Ми з нею три роки тому познайомилися, коли збирали чорниці. Вона щоразу пригощає нас козячим молоком, розповідає різні цікаві історії. Бабуся Марія колись вчителювала. Потім її засудили на 15 років. Зв’язковою була...

Після цих слів раптом у розмові виникла пауза. Хлопці між собою, як мені здалося, з острахом перезирнулися, потім подивилися на мене, мовляв чи варто про це розповідати незнайомій людині. І вже хотіли їхати далі, але їх зупинило моє наступне запитання:

— А звідки ви везете ці дрова?

— Вони наші. Ми їх самі нарубали. Це з нашого старого саду, який викорчували, — відповів Михайлик. А Петрусь додав:

— А вони нам непотрібні, у нашому селі є газ, а на хуторі немає. Ось ми й запропонували татові відвезти дрова до бабусі. Хочемо їй допомогти. Це тільки перша ходка. А буде десь три-чотири. На зиму бабусі Марії вистачить. Це ж краще, ніж їх на вогнищі спалити.

На цьому й попрощалися. Я попросив хлопців передати бабусі привіт від незнайомого подорожнього, побажати їй здоров’я, тепла і затишку в хаті, подарував їм і бабусі Марії по перекидному настінному календарю, які віз до родичів на замовлення, і залишився на дорозі далі чекати автобуса. Залишився не сам на сам, а з різними думками, враженнями від зустрічі з двома підлітками, з їхніми відкритими й добрими душами, серцями, які, на щастя, ще сповнені тепла, милосердя, людського співчуття. І дай Бог, щоб ці почуття залишилися у них на все життя.

Зустріч ця відбулася ще на початку вересня. Але я все думав, у який спосіб розказати про неї, та весь час шукав для порівняння альтернативний сюжет. І, як мені здалося, знайшов.

РОЗПИЛЕНІ ДЕРЕВА ЧИ ДУШІ

Десь через місяць-півтора, проїжджаючи якось дорогою, що веде від Горенич до Гнатівки — обидва села за 10—15 кілометрів від межі Києва, — помітив із вікна маршрутки моторошну картину. Більш як десяток людей, озброєних бензопилами, сокирами, іншою технікою, вирізали підряд велетенські дерева, в обхваті понад метр, що вишикувалися вздовж добротної асфальтної дороги.

«Навіщо?» — відразу промайнуло запитання. Кому спало на думку вирізати півстолітні дерева? І чомусь лише по один бік. Для розширення дороги? Але ж її кілька місяців тому капітально відремонтували, і вона повністю відповідає рівню доріг місцевого значення, і навіть вище.

Розповідь про те, чому і як це трапилося, не є темою нашої розмови, тому не вдаватимуся в її подробиці. Скажу лише, що впливовим бізнесменам приглянулися земельні ділянки поблизу траси Київ — Житомир, і вони вирішили там розгорнути будівництво різних побутових баз, складів тощо.

Чи не правда, знайомі сценарії освоєння земельних площ нинішніми скоробагатьками? Яку шкоду це завдає довкіллю, руйнує сформований роками, століттями місцевий ландшафт довколишніх сіл, псує красу — ці прибульці з домашніми адресами за 500—600 кілометрів, не можуть зрозуміти. Бо ця земля, ці декілька гектарів поля, на якому ще рік тому колосилася пшениця, ці кілька десятків дерев-велетнів, що утворювали зелений «тунель» вздовж дороги, — для них просто територія для будівництва власних об’єктів.

А тепер про співчуття і милосердя. Так-от, вирішив я поспілкуватися з тими людьми, які очищають територію від «мусора». Так вони називають стовбури товстелезних дерев завдовжки 15—20 метрів, що лежать з обрубаними гілками вздовж дороги. То була жахлива картина. Їх розпилюють, розрубують на шматки, частину яких тут же спалюють, а частину, за своїми тарифами, «сплавляють» власникам дач для камінів. У ході розмови я раптом поставив запитання-пропозицію:

— А чому б вам ці шматки дерев не відвезти, наприклад, у ближні села, де немає газу, та віддати стареньким самотнім бабусям і дідусям? Уявляєте, які вони були б вам вдячні.

Першою відповіддю був гучний регіт. А потім посипалися запитання-відповіді. Звісно, суржиковою мовою, «оздобленою» нецензурними словами. У висловах вони не обмежували себе тому, що прийняли мене за чергового клієнта їхнього добротного і недешевого товару, власниками якого вони себе вважали. «Віддати «на шару»? «За які бабки возити їм дрова?», «Тут ліси навколо — стільки сухих дерев, нехай заготовляють», «Нехай менше солять грошей у банках» — це лише маленька частина речень, які довелося почути у відповідь. Здавалося, що майже кожен із моїх співрозмовників буквально видихав ці отруйні слова, замішані на наживі, здирництві, цинізмі. Як казав мій покійний дідусь: «У таких і снігу зимою задаром не випросиш». Причому йшлося не про надбане ними, до якого вони доклали свої руки, чи понесли певні затрати. Просто зрізали дерева і хочуть отримати за це кошти. Щоб якось закінчити розмову на оптимістичнішій ноті, я всіх раптом запитав іще:

— А чи в усіх ваших дідусів та бабусь у будинках є газ?

Мої співрозмовники не відразу збагнули, який стосунок до нашої попередньої розмови мало це запитання. На цій паузі ми й попрощалися.

РАЗ ДОБРОМ ЗІГРІТЕ СЕРЦЕ...

Але я не хочу прощатися зі своєю пропозицією. І стосується вона керівників тих лісових господарств, у володінні яких сотні, тисячі гектарів лісу. Зверніть увагу і проявіть турботу, почуття милосердя до самотніх та літніх людей, подбайте про безкоштовне забезпечення їх паливом, зокрема дровами. Зробіть їм подарунок. Так, як це роблять сьогодні на Волині. Тут знайшли спільну мову лісівники, працівники державних центрів зайнятості та сільських рад. Перші виділяють площі, де слід провести санітарні вирубки дерев-сухостоїв, відповідні технічні засоби, другі — за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття оплачують працю безробітних громадян, які згодилися заготовляти дрова й чиї кандидатури добирають сільські ради. І ось така співпраця різних структур має свої результати: понад 600 людей похилого віку забезпечені безкоштовно паливом. Мабуть, більше — зігріті людським теплом, яке набагато триваліше і вартісніше, ніж штучне, фізичне тепло. Пам’ятаймо про це. А у відповідь наші бабусі з дідусями не лише пригостять вас козиним молоком, смачними пиріжками з вишнями, калиновим варенням, помоляться за ваше здоров’я, а й, як кажуть у нас в Україні, й небо до вас прихилять. Звідси пророчі Шевченкові слова: «Раз добром зігріте серце, вік не охолоне».