Двадцять шість років по тому

1980 року ми закінчили історичний факультет Київського державного педінституту ім. О.М. Горького. А зібралися лише нещодавно. Долі у нас виявилися різними. Ступінь доктора історичних наук здобули Василь Ульяновський, Наталка Протасова та Ірина Тюрменко, кандидата історичних наук — Сергій Кот і Володимир Кравченко. Проте все-таки приємно було чути, як київська вчителька Марина Запунна й вчителька з Київщини Тамара Гальопа після стількох років нелегкої педагогічної праці зізнаються, що люблять роботу в школі й дітей.

Працюють учителями історії в школах Києва Григорій Лисенко та Ігор Немировський. Викладає у військовому ліцеї Олена Якименко. В Національній академії управління викладає Петро Салій. Усі ці роки вчителювала в селищах Буча й Коцюбинське Київської області Алла Борхаленко. Директорами шкіл на Київщині працюють: у Богуславі — Сергій Вихватенко, у Бородянці — Віктор Домбровський.

Вступають на історичні факультети вихованці наших однокурсників.

А Євгена Нікітчука з Рівненської області можна сфотографувати з його шикарним автомобілем для реклами нашого факультету. Мовляв, вступайте на істфак і ви теж їздитимете такими автомобілями. Але Нікітчук працює не в школі. Він — підприємець. Микола Куксенко працює в Кабінеті Міністрів України. Віктор Шумаков небезпідставно вирішив, що торгівля — більш прибуткова справа, ніж педагогіка. Людмила Гончар працює в банку, але іноді читає книги на історичну тематику. Маргарита Комшина — іміджмейкер. Командир дружинників Василь Михайлюк перебрався в США й по телефону зі сльозами згадує Україну. Але нерідко й ті з нас, що працюють не в школі, все ж пов’язані з нею. Учителі історії цінують журнал «Історія в школі», видавець і головний редактор якого Юрій Войцеховський. Василь Марочка очолює профспілку освітян Солом’янського району в Києві. В Києво-Печерському історико-культурному заповіднику Олександр Васильєв влаштовує виставки та проводить екскурсії і для школярів. Автор цих рядків уже 19 років працює директором Ірпінського історико- краєзнавчого музею, написав підручник з історії рідного краю для ірпінських шкіл.

Загалом, це звичайне явище, коли багато людей працюють не за тим фахом, який вказано в дипломі. Але профорієнтація й добір абітурієнтів у ВНЗ потребують поліпшення.

За час, що минув після закінчення інституту, ми дещо змінилися. Але дехто, особливо наші дівчатка (вони аж розчулилися, коли ми їх так назвали) такі ж юні, як і 26 років тому. Разом з усією Україною ми пережили складний час. Не всі пережили. Помер Олександр Полтко. Також немає серед живих Олега Жуковського й Леоніда Планіди.

Марина Запунна пропонує нам написати спогади про життя після інституту й видати їх окремим збірником. Врешті-решт, ми ж історики. Ці спогади будуть історичним першоджерелом для наступних поколінь.

Зустріч відбулася в дуже приязній атмосфері. Але прибули тільки десятки зо два однокурсників, майже всі з Києва та Київської області. Не всі змогли приїхати, не всі знали про зустріч. Тому ми вирішили повторити її. Отже, чекаємо всіх наших однокурсників о 13 годині в останню суботу жовтня, 28 числа, біля входу в наш гуманітарний корпус тепер Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.