Двічі розстріляний

Він мав лише чотири класи освіти, але самотужки вивчив на світанку радіомовлення теорію розповсюдження хвиль і читав у Бауманському училищі доцентський курс із короткохвильових передавачів. Він був журналістом від Бога і теж без спеціальної освіти став організатором всеросійського часопису «Спутник чиновника», який редагував у Києві та Петрограді, а потім був редактором Всесоюзного журналу «Радио всем», автором злободенних нарисів і наукових публікацій.
Він був двічі розстріляний: фізично 1938-го, а згодом і морально — жодна з енциклопедичних статей у колишньому Союзі не назвала правдивої дати його смерті, отож «розстріляли» й пам’ять про нього. Це славетний син української землі, уродженець Житомира Артем Мусійович Любович.

...Ось два фотознімки. Вони майже не відрізняються один від одного. Але якщо придивитеся, побачите, що на одному з них зроблено примітивну ретуш: замальовано маленького хлопчика на руках у військовослужбовця. Це від нього — від заретушованого хлопчика — через 75 років від часу зйомки автор цих рядків отримав із Москви лист: «...із скорботою повідомляю вам про смерть моєї сестри Ніни Артемівни Любович 14 дня. Теки з листуванням з вами Ніни Артемівни мені днями привезуть».

Це листування тривало майже два роки. Рівно 25 листів надійшло в Житомир від доньки нашого земляка — відомого державного діяча, журналіста, революціонера, заступника Наркома пошт і телеграфів, зв’язку Артема Мусійовича Любовича, що був 1937 року репресований і загинув у сталінській катівні 1938 року. Врешті у грудні 1988 року я встиг побачитися у Москві з Ніною Артемівною, зробити фоторепродукції з сімейного альбому.

Фотознімок, що було поспішно і неохайно відретушовано на вимогу Музею Революції в Москві (після Другої світової війни), відзнято 1916 року. На ньому зліва ми бачимо дівчинку — це Ніна, на руках у дружини А. М. Любовича — син Юрій, на руках у батька — Лев.

На жаль, Льва Артемовича — спадкового зв’язківця — ретушували не лише на знімках, а й у житті. У згадуваному вже вище листі до Житомира він пригадує, як із вікна другого поверху будинку стрибав у подвір’я і втікав із Мінська, аби не розділити долю батька, за яким прийшли несподівано як за «ворогом народу». Розповідає про виступ наркома зв’язку Ягоди з напутнім словом перед випускниками Академії зв’язку. Подбєльського, в числі яких був і Лев Любович. «Дійшовши до мого прізвища, — пише мені Лев Артемович, — Ягода вигукнув: «Любович! Це Артема Мусімовича син! До Якутська — там всі сидять». Врятувало те, що незабаром заарештували самого Ягоду...

У листі Л. А. Любовича скупі, але жахливі подробиці переслідування сина «ворога народу», якому не довіряли працювати зі службовими документами, ним же розробленими, а видавали його помічнику — в евакуації, під час роботи в радіоцентрі в Уфі.

Льва Любовича не брали на роботу в Москві, а прийнявши до секретного інституту, швидко звільнили у зв’язку з «чисткою». І все ж Льва Любовича за унікальну наукову розробку в одному з інститутів Академії наук СРСР нагородили орденом Леніна.

Батько і син. Вони — Артем Мусійович і Лев Артемович — розділили долю багатьох людей країни, що потрапили у жахливий молох Системи. Хіба міг передбачити такий несправедливий кінець Артем Мусійович! Адже, ступивши на революційну стежину 1905 року, потім став талановитим публіцистом — нелегальним редактором легального журналу «Спутник чиновника», що видавали в Києві.

Прочитаймо уривок з його «Очерков психологии чиновничества». З них зрозуміло, якою задушливою і нестерпною атмосферою виявилася для цього гордого і волелюбного вісімнадцятирічного юнака ситуація, коли він увійшов одного разу під важке склепіння старовинного будинку Житомирської поштово-телеграфної контори на Великій Чуднівській, щоб одягнути тісну і не зшиту під нього стандартну форму чиновника-телеграфіста.

«Сумрак и духота учреждений охватывает новичка; чуждая свежему человеку атмосфера сухого формализма одурманивает его, парализует молодые порывы и среда озлобленных, истерзанных жизнью, засушенных между листами книг и бланков людей холодит кровь, [...] превращая личность в дело за № таким-то».

Саме на телеграфі розпочалося його життя — насичене, неординарне, корисне Батьківщині, в Житомирі.

Артем Мусійович Любович народився в нашому місті 20 жовтня 1880 року в родині старообрядця, будівельника-десятника Мусія Оверковича та його дружини Анастасії Мартинівни Любовичів. Мати Артема мала невеличку бакалійну лавку.

Корені родини Любовичів — з Росії. Як представники релігійної общини розкольників безпоповців Пилипівської угоди (хоча розкол 1666 року відбувся не через них, а навпаки — церковного новатора патріарха Нікона...) Любовичі змушені були разом з одновірцями переселитися в кінці XVIII ст. з Росії на Волинь, де розкольники сховалися від жорстокого переслідування і утисків, що чинила на них російська православна церква.

Пізніше пилипони заснували своє село, побудувавши в ньому лише одну вулицю, яка згодом дістала назву Пилипонська. Отож предки Артема Любовича мешкали колись на чи не найпопулярнішій нині пішохідній вулиці Михайлівській. Вирощували тут у власному городі жито, льон, ткали тканину, займалися теслярством.

Батьки намагалися виховати Артема по-своєму, глибоко віруючим. Але через різні погляди на життя, завдяки величезному бажанню вчитися Артем чотирнадцятирічним пішов із батьківського дому.

Він закінчує Житомирське двокласне міське училище (будинок зберігся до наших днів — це гімназія №3 на вулиці Котовського), багато працює в міській публічній бібліотеці. Власне, училище і бібліотека — перші і останні університети майбутнього наркома пошт і телеграфів Російської федерації, заступника наркома зв’язку СРСР, талановитого публіциста Любовича. Самоосвіта дала змогу Артему Мусійовичу досягти таких знань, що він читав після революції доцентський курс «Техніка та експлуатація засобів зв’язку» у Московському вищому технічному училищі ім. Баумана. Хоча в анкетах писав відверто: освіта — нижча.

На шлях зв’язківця Любович теж став у Житомирі. Трохи попрацювавши теслярем, креслярем, він влаштовується до поштово-телеграфної контори, яка була на колишній Чуднівській вулиці.

Потім через сутички з начальством, через незалежність характеру мусив залишити рідне місто і влаштуватися у поштово-телеграфній конторі Києва. Затим — військова служба, робота телеграфістом у Бердичеві, Білій Церкві. Співпраця та редагування журналу «Спутник чиновника», знову мобілізація, служба у Кронштадтській телеграфній роті. Участь у революції як фахівця-телеграфіста, а не політика!

Починаючи з січня 1919 року упродовж 15 років — у Наркоматі зв’язку більшовицької Росії, СРСР, а з 1933 року до арешту — заступник голови і голова раднаркому Білорусі та голова держплану БРСР.

Безсумнівно, А. М. Любович, герой і жертва свого часу, наш земляк, заслуговує на відкриття меморіальної дошки, яке вдячні жителі організували в Житомирі у четвер, у Всесвітній день охорони пам’яток історико-культурного надбання на будівлі колишнього двокласного училища на вулиці Котовського, 8. Будівлі, яка, до речі, пам’ятає не лише Артема Любовича, а й перші в місті понівечені у її підвалі безневинні жертви ЧК, що спочатку перебувало тут... Кошти на виготовлення меморіальної дошки пожертвувала донька відомого житомирського педагога Євгена Михайловича Кудрицького — Леся Євгенівна. Він теж був репресований комуністичним режимом — за любов до української мови...

Фото надані автором