Екологічна безпека – дитя без нагляду

Кудись втікає сон вночі від мене.

Війна.

Крім іншого, вона може спричинити ще й несподівано великі, навіть трагічні, екологічні втрати.

— Нікому й на думку не  спадає?

А якщо Путін додумається надати «братньому» народу ще один вид «гуманітарної допомоги» і... терорист скине бомбу на АЕС? Чуркін пояснить Раді Безпеки ООН, що це вчинила «хунта» з Києва.

А якщо прорве нафто-, газо- чи аміакопровід або дамбу з токсичними відходами?

А якщо аварія на хімічному чи іншому екологічно небезпечному об’єкті?

Як рятуватимемося? Грошей у бюджеті ж немає. Ні на запобіжні заходи, які дешевші, ні, тим паче, на дорогу й малоефективну ліквідацію екологічних лих. Як, між іншим, і на освіту, науку, медицину також.

Гроші відомо де осіли... «законно». І взяти їх звідти — зась.

Та-а-ак, у нас, на жаль, екологічна безпека нікому не потрібна. І то — за весь час Незалежності. А зараз, у мороці війни, тим паче.

Між тим, для захисту життя й економічного розвитку в Україні вже необхідно поступово виконувати програму запобіжних заходів на екологічно небезпечних об’єктах. Крім того, на таких об’єктах мала б бути розміщена сучасна протиракетна оборона та забезпечена присутність «голубих касок». Адже це безпека не лише України, а й усієї Європи.

Чорнобильська трагедія сталася за п’ять років до Незалежності. І за дуже короткий період майже забулася. Про неї згадують лише в сумні роковини  26 квітня.

До 25-ї річниці катастрофи (катастрофи світового масштабу і дуже тривалої дії) в Києві було проведено Міжнародну конференцію під амбітною назвою — «Безпека майбутнього».

Із огляду на глобальну значущість проблеми, у роботі конференції взяв особисту участь Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун. Україну вперше за всю її історію відвідав Генсек ООН!

Тодішній президент України не знайшов часу прийти на конференцію. Це вкотре засвідчило рівень уваги нашої держави до безпеки життя свого люду, а між тим, і рівень дипломатичної культури.

...Незалежність нам принесла відносну свободу, відносну демократію і... багато зовсім не відносних, а вже абсолютних і дуже пекучих економічних та соціальних проблем. Саме економічні негаразди і прямо пов’язані з ними — соціальні — стали домінантою в діяльності політичних партій і влади, у боротьбі за саму владу.

І ще — ми розбудовуємо капіталізм. Дикий у прямому сенсі і незрозумілий здоровому глузду.

Природно притаманний людині потяг до матеріального забезпечення і влади перетворився на масовий маніакально-хворобливий синдром. Матеріальне збагачення (часто у вигляді збоченства, як це було із золотими батонами й унітазами Януковича або хоромами чиновників, у кожному з яких можуть жити по 200 людей) стало єдиною метою більшості керівної «еліти» країни, а оскільки риба гниє від голови, то цей психоз став майже невиліковним масовим явищем у житті українського суспільства.

У цих умовах багато людей, які мали б бути моральним взірцем для інших, опустилися нижче елементарної порядності і людської гідності.

Екологічна ж безпека посунулася на самий-самісінький кінчик хвоста державних пріоритетів.

Як сьогодні переконати політиків і владу, що екологічна безпека є невід’ємною складовою національної безпеки? І особливо важливою в умовах війни.

А якщо мислити глибше і ширше, то не лише національної, а й глобальної.

Усе зводиться до вельми простої, майже наївної формули: «всі ми живемо в одному великому човні». Всі сім мільярдів людей на Землі. І або всі врятуємося, або всі загинемо. Без винятку.

Ви, шановний читачу, мабуть, неодноразово чули цю сентенцію. Проте мало хто з нас надає їй належного значення та адекватного реальній небезпеці смислу.

Кудись втікає сон уночі від мене і мучить пекельна думка: екологічна безпека в постчорнобильській Україні і справді нікому не потрібна?