Екстремальна революція, чи Iмітація Армагеддону
Україна завжди хвалилася тим, що протягом усього періоду незалежності в ній вдалося зберегти громадянський мир, спокій і відносну стабільність. Але останнім часом хтось умисно намагається розхитувати ситуацію, санкціонувавши колосальні політичні «розбірки» в країні з виходом на окремі персонажі. Виявилося, що від екстремальних політичних ситуацій ми не застраховані.
Психологічний клімат нашого суспільства сьогодні порушено агресивною екстремістською позицією деяких політичних сил, які поставили перед собою мету — взяти владу до своїх рук. Йдеться про феномен української опозиції. Вона, відчувши свої сили, вирішила, що зможе «зіпсувати апетит» владі, вдаючись до найбільш ефектних способів, наприклад, блокуючи роботу парламенту. То їй парламентську ситуацію на засіданні парламенту потрібно розглянути, то парламентську конструкцію з декількох фракцій подавай, то пост прем’єра на таці принеси та ще й передай його найбільш опозиційному претендентові з їхнього ж бойового загону. А раніше, якщо пригадати, йшлося про політичні договори, угоди, ультиматуми. Звичайно, заради принципів можна зіпсувати настрій владі, не ухваливши закону про боротьбу з відмиванням брудних грошей, а точніше — посприяти його неприйняттю. Тут звідкись вигулькує історія з «Кольчугами». Дивним є все це!
Опозиція, програючи битву з владою, втратила можливість для боротьби всередині країни, оскільки стратегічні ресурси нападу та оборони зараз перебувають у руках команди Президента. Ось тому вона спробувала розіграти зовнішньополітичну гру, вимагаючи зустрічі з В. Путіним, беручи участь у міжнародній конференції у Варшаві, виражаючи свою позицію з приводу скандалу з «Кольчугами».
Але що ж тут поганого? Образливим є те, що люди готові ціною іміджу країни, маніпулюючи свідомістю мас, що б то не було зняти з посади Президента Леоніда Кучму. Цим вони виправдовують свої дії і припускають можливість застосування сили. Приклад цього — влаштований опозицією «народний трибунал». Сама того не розуміючи, вона готує грунт для екстремізму. Пригадайте захоплення студії теленовин УТ-1 і блокаду президентського кабінету депутатами-опозиціонерами. Найцікавішим є те, що і влада, і опозиція розуміють, що вони від своїх принципів не відмовляться, отже, поле для діалогу відсутнє, як би його й хотів Президент, і як би його не хотіла опозиція.
Опозиція забиває в нашу свідомість установку на просте розв’язання всіх проблем, а влада — комплекс очікування сили і авторитет Президента, який має мандат національної довіри. Землетрус на політичному Олімпі провокувався з однією метою — почати переділ давно жаданої влади, а разом з нею і власності. Ви гадаєте, що опозиція даремно вкладає величезні ресурси у справу боротьби з антинародним режимом. Ох, помиляєтеся... Там все розраховано: якщо не захопити владу, то хоча б надкусити. Щоб «надкусити», треба свою людину на розвідку послати. Звідси й спала на думку деяким гарячим головам ідея знову просунути В. Ющенка в прем’єри.
Вперше група людей спробувала розіграти (чи промоделювати? — Ред. ) ситуацію революції в країні. А ви що думали! Продуктивні сили вступили в суперечність із виробничими відносинами, і тому Президент повинен піти у відставку. Замість Зимового палацу — будівля президентської адміністрації, Смольним спробували зробити парламент, але не вийшло, довелося розміститися в наметах, та й їх прибрали. Символом псевдореволюції стали «Кольчуги» — основне знаряддя захисту революційного завоювання опозиції. Дружній і братній американський народ допоможе нам звільнитися від соціального гніту, влади кримінальних поміщиків і капіталістів. Технічне забезпечення «політичного побоїща» надає вже «національний герой» — майор Мельниченко. Він, страшенно ненавидячи кримінальний режим, керуючись принципами справедливості, честі, любові до простих громадян, тікав з «лігва підлої та зухвалої влади» в країну розвиненого капіталізму і звідти здійснює ідеологічне керівництво революцією. Пригадується, що туди ж тікав ще один «національний герой», але про нього згадувати не люблять.
Штучно підігріваючи ситуацію, опозиціонери весь гнів спрямували на Президента — «головного винуватця», який довів до нестями несамовитих опозиціонерів, а ті, своєю чергою, засліплені пекучою ненавистю, обливаючи владу потоком революційної агітації, щосили таврують «тирана».
Реалізація революції з політичного прилавка мала відбуватися порціями, і при цьому з кожним разом її ціна зростає. Але ж «прикол» вийшов: мало того, що вона — революція — виявилася невітчизняного виробництва, вона ще й неякісною вийшла. Та й не це є головним. У боротьбі з кримінальним режимом буржуазні націоналісти об’єдналися з комуністами та соціалістами під патронатом міжнародного імперіалізму. К. Маркс і Ф. Енгельс у труні б перекинулися, якби побачили те, що відбувається. З одного боку — національні жовто-блакитні прапори, з іншого — червоні стяги та радянська символіка періоду щасливого комунізму. Мабуть, нічого святого вже для них не залишилося. Тепер немає значення, під яким прапором стоїть натовп, а важливим є те, хто ним керує.
Опозиція вибрала хитру тактику, намагаючись вибити у Президента деякі його повноваження в надії на те, що він розсердиться і дасть привід опозиції звинуватити його вже в чомусь серйозному. Л. Кучмі потрібно віддати належне. Він виявив себе як твердий і розсудливий політик, не дав себе спровокувати дешевими трюками клану і, при цьому, запалив прожектор діалогу. А відмовилася від нього опозиція, оскільки їй він стратегічно і тактично не вигідний. Доки опозиція перебуває в протистоянні з нині чинною владою — вона існує як опозиція, якщо ж піде на угоду — її імідж розтане як перший сніг. За умов гіпотетичної угоди опозиція разом із владою отримує певні зобов’язання, а це обмежуватиме її бажання в здійсненні того чи іншого маневру. Тому для опозиції потрібне нагнітання катастрофи, радикалізму, ейфорії, щоб інформаційний ескіз діяльності максимально відрізнявся від буденної картинки. Тоді можливість її запам’ятати автоматично збільшується. Інформаційний капітал перетворюється на політичний, а там вже вибори не за горами. Треба ж як слід підготуватися, щоб народ знав своїх героїв в обличчя.
Ясно, що основним мотивом «шахової партії», яка розігрується, є президентські вибори. І щоб стати «NEXT», всі методи добрі. Аж до єзуїтських — будувати імідж на зникненні журналіста Георгія Гонгадзе. Трампліном для сходження повинні стати касети Мельниченка, а ось ми чомусь повинні вірити всьому тому, що там записано. Благо, що народ нічому не вірить і живе своїм життям, кожного дня вирішуючи свої насущні проблеми, а за політичними баталіями спостерігає як за різновидами телешоу «Хто хоче стати мільйонером», «Стань зіркою», «Останній герой», «Крісло» (останнє за нашого часу є дуже популярним, особливо серед політиків). Добре, що людина може в потрібний час вимкнути телевізор, а то давно ми всі поставали б пацієнтами божевільні.
